#особистістьфахівця Роман ПАВЛІВ

Де народився професіонал-офтальмолог? У якій сім’ї виросли?

Народився у Львові. Батько у мене лікар, а мама – редактор наукових публікацій. Є сестра старша на 3 роки.

Що з дитинства запам’яталося найбільше?

Найбільше закарбувалося в пам’яті, напевно, перше знайомство з медициною. Як сьогодні пам’ятаю той день. Одного суботнього дня сестра з мамою пішли по своїх справах. Татові зателефонували з роботи, щоб терміново приїхав. Мені було тоді 4–5 років, тому він узяв мене з собою. Звичайно, я не міг бути присутнім біля тата та брати участь із ним у медичному процесі. Але на кафедрі, де він працював, знаходиться один із найстарших музеїв у Європі. Там є різні експонати у вигляді забальзамованих органів, частин тіла. Неймовірно цікаво – рекомендую. І ось тоді, коли тато займався своїми справами, мені проводили екскурсію тим музеєм. Я вперше у житті побачив внутрішні органи, усвідомив, що кожна частинка тіла виконує свою функцію. Це дуже вплинуло на мене. Приємний такий спогад. Саме цей випадок із життя став, безперечно, наріжним каменем у виборі професії.

Під час навчання у школі, чи було розуміння того, чого хочеться в майбутньому?

Тоді мені дуже хотілося зі своїми ровесниками після уроків піти додому, бути звичайним учнем, якого не контролюють у школі. Справа в тім, що моїм наставником у школі була найдосвідченіша вчителька початкових класів у Львові – моя бабуся. Навчання було не простим, це був постійний контроль. Я завжди залишався у школі довше, ніж мої однокласники, що мені дуже не подобалось. Але був і бонус: усі домашні завдання я виконував під чітким керівництвом бабці в школі, тому вдома мав більше вільного часу, ніж однокласники. По відношенню до мене ніколи не було поблажок. І однокласники це бачили. Мені завжди бабця занижувала оцінки, але я з розумінням до цього ставився та сприймав це нормально. Перепадало й на горіхи, бо у шкільному житті було й місце для хлопчачих розбишацьких штучок. Але тоді мені подобалися біологія та хімія, тому вже з’являлося розуміння, що саме ці предмети мені знадобляться.

Які були очікування при вступі? Де здобували вищу освіту? Яким лікарем хотіли стати?

Спершу мені треба було відстояти свій життєвий вибір перед батьками. Лише тоді, коли вони зрозуміли, що я не зміню свого рішення, підтримали мене. Так я вступив до Львівського медичного університету. Хотів бути хірургом. Тато з 1-го курсу казав, що це важко й краще розглядати інші спеціальності. Я походив у загальну хірургію, побачив складність – і на 4-му курсі паралельно ще пішов в офтальмологію. Саме там пізнав офтальмологічну хірургію, мікрохірургію. Мені дуже сподобалося, що це чиста хірургія, безшовна, без крові. Я думав, що це все дуже легко, поки сам не спробував працювати під мікроскопом.

Які особливості навчання у Львівському медичному університеті? Чи поєднували навчання з практикою?

На 3 курсі почав працювати санітаром, із 4 – медбратом. Рекомендую всім студентам спробувати працювати під час навчання. Це ефективна перша комунікація з пацієнтом. Ти вчишся розмовляти, консультуєш на своєму рівні пацієнта. Це неоціненний досвід як спілкування, так і медичний. Приходить розуміння того, як побудована система. Звісно, це було не просто. Це кожна 4-та ніч – чергування, після чого йшов на пари. Але це вартувало того.

Де проходили інтернатуру?

Після закінчення університету я проходив інтернатуру у Львові. Мені пощастило потрапити до дуже хороших учителів. Саме в перший місяць моєї інтернатури завідувачка відділення вирішила розвивати новий напрямок хірургії, і на третій тиждень інтернатури я вже поїхав із першим пацієнтом до професора в Київ на операцію. Я був присутній на цій операції як асистент. Згодом цей професор приїжджав до нас в клініку регулярно, а всією роботою організаційною та асистентською займався я на постійній основі. Так ми 6 років пліч-о-пліч працювали разом. У принципі це мій перший учитель, у якого я дуже багато чого навчився. Зараз він знаходиться в Німеччині, професор, директор університетської клініки, українець, львів’янин, який дуже хотів, аби я до нього поїхав працювати в Німеччину. Це був неоціненний досвід. Я тоді розвивав цей напрямок в офтальмологічному відділенні Львівської обласної лікарні.

І це було Ваше основне місце роботи?

Це не було основне місце роботи. Я працював ще паралельно, закінчивши інтернатуру. У мене було державне скерування. Я 3 дні на тиждень працював у районі, здійснював прийоми, аж поки не переїхав сюди. І після прийомів працював у обласній лікарні. Четвер та п’ятниця – це завжди були операційні дні в обласній лікарні.

Розкажіть, що стало тригером переходу з Львівської обласної лікарні у Рівненську обласну клінічну лікарню імені Юрія Семенюка?

Це було неочікувано. Одного суботнього дня відбулося 2 дзвінки. Перший – від мого вчителя. Він зателефонував і каже: «Ромо, є дуже крута пропозиція в Німеччині: хороші заробіток та умови праці. І тобі там точно буде добре. Подавай резюме». А вже ввечері відповідно дописується резюме та відправляється. І от зненацька другий дзвінок із пропозицією поїхати працювати до Рівного. За кордон я, відверто кажучи, не дуже хотів. Волів, аби діти росли в середовищі, яке називається Україною. Я був реально шокований, що такий збіг відбувся, і так мало часу для роздумів. Дружина мене підтримала та сказала: «Ромо, роби вибір сам, де тобі краще буде працювати. Я підтримаю будь-яке твоє рішення. За мене не переживай: я всюди себе реалізую. Основне, аби ти був впевнений у своєму виборі». На моє рішення вплинуло 3 критерії. По-перше, я дізнався за відділення, як воно виглядає на сьогоднішній день. По-друге, керівник та заступники закладу практики, які прийшли на керівні посади. Я вважаю дуже правильним, коли керівники закладу або в минулому, або паралельно поєднують клінічну та адміністративну роботу. По-третє, мої цілі як хірурга збігалися із вектором розвитку Рівненської обласної клінічної лікарні імені Юрія Семенюка. Так розпочалася нова історія, увінчана успіхом.

А що для Вас обласна лікарня та центр, який Ви очолюєте зараз?

Це одна з найдинамічніших лікарень в Україні, де надаються всі види офтальмологічних послуг, крім лазерної корекції зору, адже це прерогатива приватних клінік. Це місце, де панує тандем керівництва та всього колективу, де розуміють потреби як працівників, так і пацієнтів. Центр для мене – це ще один практичний досвід розвитку. За один рік ми змогли збільшити кількість надання допомоги, видів послуг хірургії.

Які плани розвитку центру у Вас як у керівника?

Основний напрямок – це навчити майбутнє покоління хірургів, роздиференціювати, розділити хірургію, аби конкретною вузькою хірургією займався б конкретний хірург. Збільшити кількість хірургів, які надавали б такі послуги.

Кажуть, що цілеспрямований спеціаліст не зупиняється на досягнутому. Які майбутні шляхи Вашого вдосконалення?

За моєю спеціалізацію пройшов усі курси, які були наявні в Україні. Проходив також стажування в Австрії, Польщі, Англії.

Можливо, наступний крок – кандидатська. Історично якось так склалось, що багато хто в моїй сім’ї має науковий ступінь. І мої батьки, і моя родина постійно стимулювали мене в тому напрямку. І навіть колеги говорили, що перший науковий ступінь, то не є щось дуже складне. Хочеться, аби це не був аналіз чиєїсь роботи. Тому, отримуючи задоволення від роботи та шукаючи непрохідні стежини офтальмології, ділюся досвідом та навчаю задля вдосконалення.

Офтальмологія через 10 років – це …?

Напевно, це одна з дисциплін, яка активно розвиваються в медицині. Тому думаю: через 10 років буде обладнання, що дозволить мінімізувати ускладнення в хірургії, більш ощадливіше оперувати, частково виключити людський фактор. Це вже є в офтальмології. У майбутньому хірургія проводитиметься за допомогою роботів, апаратів, які будуть самостійно проводити певні хірургічні втручання.

Чи були критичні ситуації, коли виникала боязнь та невпевненість під час операції?

Боязні нема. Невпевненість можлива лише при офтальмологічній травмі, коли до кінця оцінити складність важко. Але це нові виклики для тебе як хірурга і нові потреби та стимули в самовдосконаленні. Завжди був прихильником того, аби перш, ніж почати бути хірургом, треба доволі багато бачити. І мені пощастило, бо мав великий досвід в асистенціях. Я бачив багато важких випадків. Звичайно, емоції в хірурга є завжди попри його досвід. Усе залежить від складності ситуації. Беземоційно – це дуже погано.

Як відновлюєтесь і де черпаєте енергію?

Часу для відновлення нема. Проблема у тому, що в переважній більшості у вихідні я працюю. Субота – це робочий день. І я розумію, що, напевно, треба зменшувати навантаження, тому що немає часу для відновлення. А от черпаю енергію в сім’ї. Удома завжди чекає мене кохана дружина та дві донечки. Коли вони підійдуть, обіймуть, скажуть, що дуже сильно люблять, то розчулюєшся. Їхні успіхи та дивовижність дорослішання дають мені стимул до нових звершень.

Де Ви познайомилися з дружиною та коли прийняли рішення зробити пропозицію?

Ми з однокласником (разом вступали до медичного університету) вирішили пообідати. Вона сиділа за столиком, де було 4 місця, а заклад був переповнений людьми. Саме так відбулося наше перше знайомство. Після того, напевно, вона в мене викликала зацікавленість, я – у неї, і десь, певно, через місяць мій однокласник дав мені номер телефону зі словами: «Передзвони». Я ніколи раніше не погодився б на таку провокацію, якби не внутрішня інтуїція. Ось так познайомився з Марічкою, поговорили, домовилися про зустріч.

А коли постало питання з розподілом, для того, аби лишитись у Львівській області, мені треба було бути одруженим. От ми й розписалися. Львівське весілля у два дні – класичне, велике, гучне, відгуляли через пів року.

У донечках Вам помітно, кому що подобається?

Старша вже чітко сказала, що не хоче бути лікарем. Вона дуже творча. Хоче бути архітектором, дизайнером інтер’єрів. А молодша має потенціал, я бачу. Подивимося з часом. Я в ній бачу хорошого медичного спеціаліста, але я ніколи не буду стимулювати чи змушувати. Це буде їхній вибір.

Розкажіть про типовий день Романа Павліва.

Прокидаюсь близько шостої. Я людина біоритму, тому, в принципі, можу й без будильника. Я багато часу витрачаю на ранішній ритуал – на ситний сніданок, який, в переважній більшості, я роблю сам. Це мій час самотності. Коли я роблю сніданок, думаю про всі плани на день, можливо, і вирішую якісь там питання. Зранку читаю соцмережі. Робочий день починається о 8 ранку. О 8:30 у нас завжди 5-хвилинка, ми обговорюємо плани на день, проблеми відділення, звітують медсестри, і ми приступаємо до роботи. Якщо це операційний день, то намагаюся не поєднувати з консультаціями. Намагаюся в обідній час саме обідати. Якщо сніданок – це виключно «я», то обід мені робить дружина. А далі працюємо невідомо до котрої години. По-різному буває. У залежності від дня, від кількості хірургії, від складності. У вільний після роботи час проводжу з сім’єю: вечеря, прогулянка, спілкування. Спати стараюся мінімальну кількість годин, саме стільки, скільки буде достатньо, аби відпочити.

Які маєте традиції вихідного дня?

Побігати близько восьмої години ранку, коли мої натхненні дівчатка ще сплять, бо у вихідний хочеться перепочити довше, а потім приготувати своїй сім’ї смачненький сніданок – і разом насолоджуватися смакотою. Упродовж дня активно проводимо час із сім’єю. Чи це якийсь спорт, чи просто ігри, чи якесь читання, але я з дітьми разом. У мене багато друзів, тому ще люблю спілкуватися з розумними та різнопрофільними людьми. Тоді для свого саморозвитку черпаєш якусь цікаву інформацію, яка допомагає у твоїй сфері.

Що найбільше любите або від чого отримуєте задоволення?

Дуже люблю готувати. Зараз в основному це страви на грилі – від риби до м’яса. Усі друзі називають мене бургер-майстром. Подобається читати, якщо є для цього час. Остання книжка, яку я прочитав і яка зараз дуже актуальна – це книга Ярослава Окуневського «Листи з чужини». Адмірал австро-угорського флоту, військовий лікар, описує всі країни, які він проїхав. І ти розумієш, що ментальність цих людей незмінна. Справжню насолоду приносить джаз. У мене є мрія – навчитися грати на музичному інструменті. Мені дуже подобається інструментальний саксофон. Я колись на трубі у школі грав. Полюбляю дивитися історичні фільми, документальні серіали.

Отримую задоволення, коли всі здорові та насолоджуються повноцінним життям у мирі.

Яке улюблене місце у світі?

Безперечно, Україна. Країна, до якої я етнічно належу. Країна, за яку я гордий у своєму житті і хотів би дорости до представлення її. Країна, де я та мої діти народженні. Це найкраще місце у світі.

У такий непростий для країни час, як сприяєте омріяній перемозі?

Роблю все можливе для того, щоб військовим врятували зір. У нас регулярно у відділенні знаходиться певна кількість військовослужбовців. Історія з військовослужбовцями почалась 25 лютого. І це був перший мій безпосередній досвід бойової травми в Україні. І ти розумієш, що це людина, яка оберігає твою країну, родину, у тебе зовсім інша внутрішня відповідальність допомогти, інші емоції. Це був досить важкий клінічний випадок – наскрізна травма, уламки ракети пролетіли через око повністю, і цей уламок зупинився у якійсь кістці. Зрозуміло, що будь-яка травма – це є ургенція. До кінця ми не знали об’єм хірургії. Поділ праці ми вже побачили, масштаб ураження. Дуже цікава клінічно травма. Вдалося зберегти йому зір. Був проведений другий етап хірургії, мабуть, ще буде проведений і третій етап. Я щасливий, що цей пацієнт бачить, враховуючи складність усього процесу. Це круто. Дружина його щаслива, мама. Повезло, що це лише око, а більш серйозних проникаючих травм більш не було.

Кому і за що хотіли б сказати дякую?

Батькам і дружині, звісно. Батькам за те, що виставили правильні пріоритети в житті, а дружині – за підтримку. Учителям. Не лише тим, з якими я проводив більшість часу в операційній, а й тим, із ким відбувся етап становлення мене як хірурга.

А що мотивує Романа Павліва бути успішним?

Я мотивую себе бути щасливим, ніж успішним. Успіх – це якісь досягнення, слава. Основним мотиватором були та є діти. Надихають хороші результати хірургії та вдячні пацієнти. Приходить розуміння того, що ти дав якісніше життя людині. Інколи навіть можна просльозитися, коли пацієнту, який тривалий час не бачив, знімають пов’язку, і тут він починає заново пізнавати цілий світ. Ти розумієш, що ти був сподвижником та учасником дійства оновлення.

БЛІЦ

1. Якби не медицина, то.. БУДІВНИЦТВО.
2. У професії лікаря найголовніше.. ЛЮДЯНІСТЬ та ВМІННЯ ВИСЛУХАТИ.
3. Моя місія.. ЯКОМОГА БІЛЬШЕ ЛЮДЕЙ ЗРОБИТИ ЗРЯЧИМИ У ЦЬОМУ СВІТІ.
4. Очі.. ЦЕ СКЛАДНИЙ ВИСОКОДИФЕРЕНЦІЙОВАНИЙ ОРГАН.
5. У людях найбільше ціную.. РОЗУМ і ЧЕСНІСТЬ.
6. У минулому житті я був.. СВЯЩЕННИКОМ.
7. 3 обов’язкові елементи кожного дня.. ПОЦІЛУВАТИ ДРУЖИНУ, СПІЛКУВАННЯ З ЛЮДЬМИ, ВІДЧУТТЯ ВНУТРІШНЬОГО ЗАДОВОЛЕННЯ.
8. Життєве кредо.. РУХАТИСЬ. СТАВИТИ СОБІ МЕЖІ, ЯКІ ЗДАВАЛИСЯ Б НЕМОЖЛИВІ. ВОНИ БУДУТЬ РУХАТИ. НЕ ДАВАТИМУТЬ ЧАСУ НА НЕПОТРІБНІ ДУМКИ.
9. Колись я куплю собі.. ХОТІЛОСЯ Б МОТОЦИКЛ, АЛЕ ДРУЖИНА НЕ ДОЗВОЛИТЬ. ЦЕ БУДЕ ЯКИЙСЬ СПОРТИВНИЙ ІНВЕНТАР.
10. Рецепт щастя.. СПЕЦІАЛЬНОГО РЕЦЕПТУ НЕМА. У КОЖНОГО СВОЄ ЩАСТЯ.