«Знайти ключик до кожного пацієнта і допомогти» #особистістьфахівця Лариса ЧЕРНАЧУК

Розкажіть, звідки Ви родом, де навчалися?

Уся моя родина з Прикарпаття, це Львівська та Івано-Франківська області. Народилася в місті Калуш. Більшу частину свого дитинства провела в бабусі на Львівщині, усі канікули проходили саме там. Родина в мене велика. Нас у батьків троє – маю двох братів. Росли ми дружно. Для нас дуже важливі родинні зв’язки, так було з дитинства. Тато з мамою завжди говорили, що сім’я постійно має збиратися разом і проводити максимально час гуртом. Кожні вихідні всі разом відвідували бабусь і дідусів. Для мене і до цього часу це як певна аксіома, якщо велике свято, то я маю бути там, де моя родина. Це норма для західних регіонів України. На жаль, спершу коронавірус, а потім війна наклали свій слід, але завжди стараюся спілкуватися і збиратися з родиною, тому що це ті цінності, які нам прищепили батьки.

Львівщина – мальовнича земля: навколо ліс, річки Дністер, Свіча. Пізнання рідної землі, її історії – це те, чого навчали нас батьки з дитинства. Бабуся часто розповідала історії Бойківщини, про Степана Бандеру і бандерівський визвольний рух, суперечливий час, коли на Західну Україну прийшла радянська влада. У дитинстві я вперше почула з уст тата пісню «Червона калина». Любити та берегти свою родину, Батьківщину – основне, що я зрозуміла та навчилася в дитинстві, тепер несу цей скарб крізь усе своє життя.

Пам’ятаю татів подарунок на мій день народження – подорож по Львівщині, показував мені Бакоцину, Кременецький кряж, гори, Дністер, розказував про місце, де він виріс. Зараз я розумію, що таким чином він прививав любов до рідної землі.

Що чи хто надихнув Вас стати лікарем?

Мій дядько, він був педіатром за фахом у нашій районній дитячій лікарні, очолював її. У дитинстві він був моїм особистим лікарем. Можливо, саме той, хто завжди мені допомагав одужувати, став прикладом. Найбільш цінним подарунком для мене в дитинстві був справжній фонендоскоп, подарований дядьком. Я була дуже горда та втішена цим. Тоді слухала всіх: ляльок, маму, тата, братів та уявляла, як буду лікувати людей. Ще з того часу я себе не уявляла ніким, крім як лікарем, у жодній іншій професії себе не бачила. І досягала цієї цілі важко, практично три роки намагалася вступити до медичного інституту.

Які захоплення мали в дитинстві?

Із третього класу я відвідувала музичну школу, яку закінчила по класу фортепіано. Також був у моєму житті й спорт, займалася баскетболом, грала в шкільній команді. Мама прищепила мені любов до рукоділля, до прикладу в’язання, це мені теж подобалося. Мама моя дуже творча людина, чудова майстриня, тому її в'язані речі завжди викликали захват у моїх однокласниць.

Який найтепліший спогад із дитинства?

Спогадів багато, більшість із них пов’язані з селом та щотижневою поїздкою до бабусі на Львівщину. Там дуже гарна, мальовнича місцина з лісами та річками. Завжди ми ходили на річку – засмагали, рибалили, там я навчилася плавати. І один із таких яскравих, коли тато будив нас о 4 годині та віз у ліс, де трава з росою по пояс, і ми йшли по гриби, малину, ожину, ліщину.

Це у Вас була така щотижнева традиція?

Так, наш тато її започаткував. Я в своїй сім’ї не впровадила це, а ось мої брати змогли зберегти традицію, й досі вихідні – це завжди річка, ліс, подорожі з дітьми.

Ви наймолодша в сім’ї?

Ні, я найстарша, була відповідальна за двох братів. Ми завжди все робили разом: відпочивали, працювали, допомагали один одному. Одного разу на літніх канікулах ми самі доглядали господарство в бабусі у селі. Тоді в нас була і корова, і свинки, нам приходили допомагати наші друзі, такий собі був літній табір. Завжди, коли збираємося, згадуємо всі цікаві моменти з життя.

Де здобували фах лікаря?

Я навчалася в Івано-Франківській державній медичній академії. На жаль, не одразу після закінчення школи вдалося вступити до ВНЗ. Працювала санітаркою у нашій районній поліклініці та паралельно навчалася на підготовчих курсах при медичній академії в місті Івано-Франківськ. Через три роки успішно склала екзамени і все ж стала студенткою першого курсу. Навчаючись на четвертому курсі, завдяки своїм вчителям зрозуміла, що кардіологія – це та медична стежка, по якій я хотіла б йти все життя.

Як Ви опинилися на Рівненщині?

Дуже просто, вийшла заміж за рівнянина, тут народила дитину. Батьки чоловіка допомагали виховувати доньку, поки я завершувала навчання. На канікули приїжджала на Рівненщину, і вже після закінчення інституту почала тут жити. Про що зовсім не шкодую.

Де і коли розпочалася Ваша медична кар’єра?

Після закінчення інституту в 1995 році прийшла на інтернатуру в Рівненську обласну лікарню, так і продовжую тут працювати, і сподіваюся завершувати свою кар'єру буду теж тут. По розподілу я мала бути функціональним діагностом в Рівненському обласному діагностичному центрі, але мені було цього замало. Мені подобається лікувати пацієнтів, бачити динаміку, результат. Саме інтервенційний кардіолог якнайкраще бачить результат, адже коли привозять важкого хворого з інфарктом і ми відновлюємо кровотік у судинах серця, стабілізуємо пацієнта, то одразу бачимо позитивний результат – це дуже надихає.

Хто допомагав на Вашому шляху становлення як лікаря, чи був для Вас хтось прикладом?

Спершу, під час інтернатури, це Пиж Ганна Василівна, я була її інтерном. Тарас Федорович Шафранський – один із моїх вчителів, який мене підтримав на початку професійного шляху. Далі моєю «медичною мамою» була Качан Олена Вікторівна – людина, яка прищепила бажання та стимулювала нас розвиватися на професійному полі, завжди підтримувала. Людина, яка відкрила мені шлях в аритмологію.

А чому саме інтервенційна кардіологія?

Доля завжди дає тобі шанс, а в нас є право вибору: йти по новому шляху чи продовжувати той, яким починав йти. Я розпочинала свою кар'єру в 1997 році як лікар-кардіолог кардіодиспансеру. Згодом створили центр лікування складних порушень серцевого ритму, і таким чином стала лікарем-кардіологом-аритмологом. У той час я освоювала холтерівське моніторування, велоергометрію, і що мене по-справжньому захопило – це кардіостимулятори, хоч тоді ми їх тільки програмували, але це теж було цікаво. Тоді мені здавалося, що це саме те, чим я буду займатися все життя. У 2012 році до нас у лікарню прийшов Юрій Миколайович Помогов і почали активно впроваджувати інтервенційні втручання, коронарографії, лікування інфарктів. Тоді ж постало питання організації палати інтенсивної терапії (ПІТ) та інфарктного відділення, потрібні були спеціалісти, адже ми працюємо в режимі 24/7, ось таким чином я стала лікарем-кардіологом інтервенційним. Нас навчали Соколови Юрій Миколайович і Максим Юрійович, саме вони розвинули реперфузійну мережу в Україні, і ми стали її частиною. Інтервенційна кардіологія ніколи не стоїть на місці, як загалом і вся медицина. Впроваджуються нові методи, такі як: інтервенційні структурні втручання, малоінвазивні оперативні лікування вроджених, набутих вад серця, порушень ритму. Це і змушує нас постійно навчатися, аби ефективно працювати далі.

Коли було створено Відділення інтервенційної радіології у такому вигляді, як воно працює сьогодні?

У 2014 році в лікарні створили Відділення інтервенційної радіології, його очолював Юрій Миколайович Помогов. У створенні активно брали участь багато наших колег. Паралельно в області впроваджували програму світового банку «Поліпшення охорони здоров'я на службі в людей», тож наше відділення створювалося саме за цією програмою. Була пророблена величезна кропітка робота великої команди, аби врешті ми мали відділення таке, як воно є сьогодні.

Ви згадували про постійний розвиток, як зараз вдається професійно вдосконалюватися?

На мою думку, головне бажання. Якщо є бажання, то завжди знайдеш спосіб навчитися новому. Зокрема в нашій лікарні кожен лікар має можливості розвиватися в різних напрямках: освоєння нових методик діагностики, лікування. Навчатися зараз значно легше через те, що налагоджені вже певні особистісні комунікації між колегами, один в одного вчимося. Ми в нашому відділенні намагаємося їздити в інші медичні заклади, де впроваджують нові методики, переймаємо їх досвід. Ну і, звичайно, через мережу «Інтернет» широкий доступ до online-навчання, конференцій, у яких беремо участь незалежно від того, де знаходимося, і це дає хороший результат. Приїжджає багато лікарів із республіканських інститутів, які також діляться своїм досвідом, і разом із ними ми впроваджуємо ці методики в нас, оперуємо. Коли є мотивація, бажання, ти завжди досягаєш нових, вищих щаблів у своєму професійному розвитку.

Коли Ви очолили відділення, що змінилося за цей час?

У 2017 році я стала завідувачем, але той дух, який сформував Юрій Миколайович, він нікуди не зник. Ми, як і раніше, кожного дня всі разом оглядаємо хворих, в операційній є надійною підтримкою один для одного. Тобто той темп розвитку, який задав Юрій Миколайович, збережений. Лише збільшився лікарський колектив, з’явилося більше можливостей для розвитку, нові технології, які вже можна впроваджувати на наших теренах, але це вже, напевно, вимога часу. Тому не можу сказати, що я щось дуже активно змінювала. Ми підтримуємо командну роботу, бо тільки вона може робити великі справи: один війну не виграє – перемагає завжди команда. Саме в професійному розвитку кожен лікар повинен вміти робити все для того, щоб відділення розвивалося. Не може хтось один бути гравцем, а інші – спостерігачами, гравцями мають бути всі, тільки з різним досвідом, але це тільки в силу віку.

Ви своїм прикладом, напевно, також спонукаєте колег до розвитку?

Я не тільки спонукаю, інколи стимулюю, щоб розвивалися. Адже коли ти стоїш на місці, то ти зупиняєшся, отже треба йти на пенсію, це мені сказав колега зі Львова, коли я була на стажуванні в Копенгагені щодо структурних  втручань, і в певний момент я засумнівалася, чи не пізно мені це вивчати. Після цих слів я зрозуміла, що насправді так і є, поки розвиваєшся, здобуваєш нові знання, ти працездатна, активна людина – і немає причин стояти на місці, особливо в медицині. І мої колеги це розуміють, усі розвиваються.

Що у Вашій професійній діяльності є найскладнішим?

Нещодавно рахувала, у мене загалом 38 років медичного стажу, але, не враховуючи це, завжди боляче втрачати пацієнтів. Намагаємося допомогти, але не завжди вдається. Розумієш, що ти не всемогутній, але однаково боляче втрачати.

38 років у медицині, кардіології, за що Ви любите свою роботу?

Моя робота цікава, вона як ребус, тому що всі приходять ніби з однаковими скаргами, діагнозами, іноді з однаковими показниками кардіограм, але все дуже індивідуально. Знайти ключик до кожного пацієнта та йому допомогти – це основне завдання, ось за що люблю професію лікаря.

Розкажіть, як проходить типовий робочий день Лариси Черначук?

24/7 на телефоні, адже щоб допомагати людям, треба з ними проживати всі їх події. Робочий день зазвичай починається о 8:00 з п'ятихвилинки, здачі зміни, аби розуміти, які були втручання, якщо вони були вночі, який стан пацієнтів у відділенні. Далі спільний обхід, усім колективом дивимося пацієнтів. Операції в нас плануються, зазвичай починаємо о 10:00, якщо є ургентні втручання, то вони в цілодобовому режимі. Також спілкування з колегами з інших лікарень, адже ми і в телефонному режимі надаємо консультації. Закінчується робочий день, зазвичай, о 18:00-19:00,  якщо є якісь неординарні, невідкладні ситуації, тоді пізніше.

А без чого не починаєте свій день?

Без кави. Прокидаюсь о 5:00. Люблю вранці  читати, слухати новини, пити каву, а вже далі – робота. Робота займає велику частину нашого часу, але це не основа життя, основа життя значно ширша, це і улюблені заняття, і пізнання себе та світу загалом, і багато іншого.

Які зараз маєте хобі, чим любите займатися у вільний від роботи час?

Коли розпочалася війна, почала малювати картини за номерами, це заняття мене заспокоює, надихає. Зазвичай обираю сюжети, які спонукають на віру в краще, налаштовують на позитив – флористика.

Ще одне моє захоплення зараз – це садівництво-городництво: квіти, сад. Якщо повертаюся додому не надто пізно, то біжу на город, там я відволікаюся максимально та надихаюся життям. Адже на роботі, коли лікуємо пацієнтів, зустрічаємося із негативом: людина хворіє – це завжди пригнічений емоційний стан, поганий настрій, і відповідно ми теж переймаємо ці емоції. Адже ми завжди хвилюємося за хворих, по-іншому ніяк. Лікар – це не тільки призначити лікування, виконати якусь маніпуляцію, це перш за все підтримати пацієнта, поспілкуватися і дати віру в те, що ти можеш йому допомогти. На жаль, вилікувати всіх неможливо, але віра в хороше має бути. Не даремно нас вчили, що лікар може словом як допомогти, так і нашкодити. Тоді перша наша дія – це підтримати пацієнта, викликати в нього довіру та віру в те, що все буде добре, це теж один із моментів лікування, психологічна підтримка для пацієнта дуже важлива.

Ще одне моє захоплення – читання. Під час відпустки намагаюся прочитати хоча б кілька художніх творів. Зараз перечитую класику, тому що мені здається  – це основа багатьох речей. Подобається мені й сучасна українська література.

Що б порадили почитати?

Напевно, це буде книга з філософським напрямком – «Алхімік» Паула Коельйо. Це той твір, який змушує думати про сенс життя. Особисто мені він дав зрозуміти, що коли ти стоїш на місці, вищі сили тебе завжди змушують йти і посилають певні випробовування, які в подальшому тебе розвиватимуть, адже життя – постійний розвиток. І це перегукується із нашою професією, тому що лікар – це той, хто постійно розвивається, вчиться, щоб якомога краще допомагати людям.

Що для Вас найцінніше у житті?

Родина та спілкування передусім із рідними. Ми завжди намагаємося на усі свята збиратися родиною.

Як любите проводити свій вихідний?

Якщо я не на роботі, то у нас із чоловіком, особливо ще до початку повномасштабного вторгнення,  було правило – пізнавати Рівненщину. Ми відкривали для себе Дубно, Острог, Межиричі, Базальтові стовпи, їздили по різних визначних місцях, подорожували та водночас відпочивали. Якщо вдавалося робити це разом із друзями, то взагалі було ідеально. Зараз, звичайно, значно менше їздимо, але пізнавати світ – це завжди приємно.

Гори та катання на лижах – це моя друга пристрасть. Я люблю кататися на лижах, тому невід’ємною частиною зимової відпустки завжди була поїздка в гори. Нам подобається Славське, там збережена ще автентичність. Імпонує спілкуватися з місцевими, попити у них кави, їх теплого вина. Там зустрічали багато людей із різних куточків України, нам дуже подобалося. Ціную спілкування з друзями, але не надто люблю гучні компанії. А якщо це звичайні вихідні вдома, то це домашні справи, приготування їжі, прогулянки з чоловіком, перегляд цікавих фільмів.

Чи хотіли б, зважаючи вже на свій досвід, щось змінити в житті?

Ні, я вважаю, що всі шанси долі, які вона мені давала, я використовувала і зробила правильний вибір. Не даремно кажуть, що коли людина займається справою, яку вона любить – це щаслива людина. Якщо так, то я щаслива людина, безмежно люблю свою роботу, і повторюся, це мені визначено з дитинства, я тільки про медицину думала. І коли я третій раз не вступила до інституту, то мама казала: «Треба тобі того «меду» (медичний інститут), треба було йти до «педу» (педагогічний інститут), ти б уже закінчила». Люблю я цей «мед», тому й щаслива.

Про що мрієте?

Звичайно про МИР, щоб наша держава була вільна. А так ще мрію стати бабусею, щоб моя родина якомога довше була в такому складі, як зараз, і тільки збільшувалася. Хочу подорожувати, мені подобається пізнавати світ, зараз є багато можливостей для цього. Розвиватися, довго не старіти та працювати – ось такі в мене мрії.

Кому та за що хотіли б сьогодні сказати: «Дякую»?

Перш за все мамі, татові, братам, близьким, які завжди мене підтримували. У моєму житті немає таких людей, яких я не хотіла б бачити на своєму шляху ще раз. Навпаки – усі, кого я зустрічала, з ким була дотична, – це люди, які принесли в моє життя різноманіття. Ціную ті позитивні моменти, які мені дарували, підтримували в багатьох негараздах – і це найбільша для мене дяка, що Бог дарував таких людей.

БЛІЦ:

1.Якщо не медицина то .. ПЕДАГОГІЧНИЙ, МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ РОЗПОВІДАТИ І НАВЧАТИ.

2.У професії лікаря найголовніше .. СПІВЧУТТЯ.

3.Моя місія.. РОБИТИ ТЕ, ЩО Я РОБЛЮ ЗАРАЗ.

4.У людях найбільше ціную .. ЩИРІСТЬ і ДОБРОТУ.

5.Кожного дня я люблю .. СВОЮ РОБОТУ, ІДУ НА НЕЇ, ПРАЦЮЮ І ЛЮБЛЮ ВСІХ ТИХ, ХТО ПОРЯД, ТА, ПЕРШ ЗА ВСЕ, СВОЮ СІМ'Ю.

6.Рівненська обласна клінічна лікарня – це для мене .. МОЯ ДРУГА ALMA MATER, ЯКА МЕНЕ ПЛЕКАЛА. ЗАВДЯКИ ЇЙ, Я ТАКА, ЯКА Є СЬОГОДНІ.

7.Три якості успішної людини .. ЧЕСНІСТЬ, ДРУЖЕЛЮБНІСТЬ, БАЖАННЯ ПОСТІЙНО ВДОСКОНАЛЮВАТИСЬ.

8.Девіз/кредо, якого дотримуєтеся у житті .. СПЕРШУ РОБИ ТЕ, ЩО МОЖЕШ, ДАЛІ РОБИ ТЕ, ЩО ПОТРІБНО, І ТОДІ ТИ ПОБАЧИШ, ЩО ЗРОБИВ НЕМОЖЛИВЕ.