Три чверті століття – ціла епоха, прожита в білих халатах і під світлом операційних ламп. Це напружена тиша перед складним рішенням і полегшене зітхання після нього. Це тисячі врятованих життів і незліченні історії сили, віри та професійної мужності.
Рівненська обласна клінічна лікарня імені Юрія Семенюка – це сучасний медичний простір, у якому формується характер, гартується відповідальність і народжується особлива спільність людей, для яких професія – покликання.
Тут живе те, чого не побачиш у статистиці, – спадкоємність, що формується роками й передається від серця до серця не лише в ординаторській, а й удома – у розмовах після чергувань, у професійних порадах, у тихому батьківському прикладі. Згодом у тих самих коридорах, де колись поспішали на виклики батьки, чуються впевнені кроки їхніх дітей. Так медицина стає родинною мовою – довіри, вимогливості й глибокої поваги до пацієнта.
До 75-річчя РОКЛ імені Юрія Семенюка ми розповідаємо про історії родинних династій лікарів – батьків і доньок, які сьогодні працюють тут поруч.
Різні спеціальності, різні характери, різний досвід, проте одна спільна місія: служити людям, берегти життя, продовжувати історію разом.
ХІРУРГІЯ ЯК МОВА СЕРЦЯ, АБО ДИНАСТІЯ, НАРОДЖЕНА ДОВІРОЮ
У хірургії немає випадкових людей. Тут залишаються ті, для кого скальпель – це не інструмент, а відповідальність. Для родини Федоруків медицина давно перестала бути лише професією – вона стала частиною характеру, способом мислення і навіть мовою любові.
В операційній Обласного центру планової хірургії та трансплантології сьогодні працюють пліч-о-пліч батько й донька – Володимир Анатолійович та Христина Володимирівна Федоруки. Партнери по команді. Майстри своєї справи. Особистості, які розуміють одне одного з першого погляду.
Володимир Анатолійович добре пам’ятає її ще маленькою дівчинкою, проте найяскравішою є у спогадах донька для батька як студентка, інтерн, молода лікарка: «Я бачив у доньці велику відданість медицині та природне бажання допомагати людям. Мене вражало, як швидко вона переймає не лише знання, а й людяність – те, чого не навчить жоден підручник».
Христина Володимирівна не приховує: її вибір був свідомим і глибоко особистим: «Батько завжди є моїм авторитетом у професії. Я хотіла вчитися безпосередньо у нього, щоб продовжити сімейну традицію в медицині».
Перший спільний день в операційній вони згадують із особливим теплом. То був момент, коли родинний зв’язок поступився місцем професійному партнерству – і водночас став ще міцнішим.
«Коли ми працюємо пліч-о-пліч в операційній як колеги – це гордість разом із повагою», – говорить батько. «Це мить, коли відчуваєш, як знання передаються з покоління в покоління», – додає донька.
У хірургії не буває простих днів, бо тут присутні ургентні виклики, складні операції, що відбуваються на свята або затягуються до ночі. «Інколи доводилось відмовлятися від емоцій, приймати рішення, керуючись лише професійними принципами», – зізнається Володимир Анатолійович. «Під час ургентних операцій ми обоє залишаємося в лікарні допізна. Але це наш вибір», – каже Христина Володимирівна.
У лікарні вони – колеги, а вдома – батько й донька, і в цьому балансі – їхня сила, бо за професійною суворістю завжди стоїть глибока людяність. Їхній родинний принцип звучить просто, але в ньому криється вся суть їхньої династії: «Лікує не лише медицина, – говорить Володимир Анатолійович, а Христина Володимирівна доповнює: – А й слово, тепло, людяність».
Федоруки доводять: хірургія – це про довіру, яку пацієнт кладе у твої руки, про відповідальність, яку приймаєш щодня, про знання, що передаються не лише через навчання, а через приклад.
І коли в операційній поруч стоять двоє – батько й донька, – стає очевидно: справжня спадковість вимірюється не прізвищем, а серцем. Бо там, де вміння підтримані любов’ю до справи, а професія – повагою до людини, народжується традиція, що надихає й тримає медицину на рівні гідності.
ТРАДИЦІЯ, ПЕРЕВІРЕНА ВИМОГЛИВІСТЮ, АБО ПРОФЕСІЙНІСТЬ БЕЗ ПОБЛАЖОК
Досить часто прізвище може допомогти відчинити будь-які двері, проте залишитися в професії допомагають лише знання, характер і щоденна відповідальність. У родині Чугалінського Костянтина Михайловича, лікаря-хірурга-проктолога Обласного центру невідкладної хірургії та колопроктології, та його доньки Вікторії Костянтинівни Діксіт, лікаря-отоларинголога Центру мікрохірургії вуха та сурдоневрології, це розуміють без зайвих слів: у лікарні ти не чиясь донька чи батько – ти лікар.
Різні спеціальності та підрозділи, але спільний професійний простір і одна планка – висока.
Костянтин Михайлович згадує початок професійної діяльності доньки в медицині без пафосу, але з теплом: «Вона була співчутливою, наполегливою, трішки невпевненою – і це нормально. Саме сумніви часто роблять лікаря уважнішим і відповідальнішим». Він переконаний: той, хто ніколи не сумнівається, може втратити пильність, а сумнів – це не слабкість, а шлях до точності.
Для Вікторії Костянтинівни робота поруч із батьком стала серйозним випробуванням: «Працювати поруч із батьком-авторитетом – означало відчувати високі очікування та прагнути довести, що я маю власну професійну цінність». Їй важливо було, щоб колеги бачили в ній не продовження прізвища, а самостійну фахівчиню, аби кожне рішення як спеціаліста говорило за неї саме.
У лікарні – жодних поблажок. Це правило, яке ніколи не порушувалося: «У критичних ситуаціях ви – насамперед лікарі», – наголошує Костянтин Михайлович. «У лікарні не було місця для родинних поблажок. Рішення приймалися з позиції фаховості», – додає Вікторія.
Вони навчилися чітко розмежовувати ролі: у професійному просторі – дисципліна, вимогливість, відповідальність, а в родині – підтримка й довіра.
Від батька Вікторія перейняла внутрішній спокій і твердість у складних ситуаціях: «Він показав, що медицина – це не лише протоколи, а й уміння чути людину». Костянтин Михайлович, у свою чергу, визнає: вчитися можна в будь-якому віці: «Молоді лікарі краще орієнтуються в нових технологіях. Донька навчила мене бути більш відкритим до змін».
У цих словах як батьківська гордість, так і партнерство, бо справжній авторитет не боїться розвитку, а підтримує його: «Довіряти доньці як колезі – це особлива гордість».
Їх об’єднує не лише кровний зв’язок, а й спільна мета – берегти гідність професії й добре ім’я РОКЛ імені Юрія Семенюка. Працювати так, щоб довіра пацієнта залишалася найвищою нагородою.
Історія цієї династії про вимогливість без поблажок, про авторитет без тиску, про власний голос, який звучить поруч із досвідом. Адже справжня спадковість у медицині супроводжується не повторенням, а розвитком: коли наступне покоління не просто продовжує шлях, а й додає до нього нову силу. І коли в одній лікарні працюють батько й донька, які щодня доводять свою професійність справою, стає зрозуміло: традиція жива там, де є повага, принциповість і сміливість бути собою.
Про історії інших династій РОКЛ читайте вже незабаром.