#особистістьфахівця Руслана ТРОХИМОВИЧ

Пані Руслано, розкажіть трішки про себе, сім'ю, де навчалися, чому обрали саме медичну професію?

Любов до медицини мені передалася від батьків. Моя мама, Ірина Володимирівна, все своє свідоме життя працювала лікарем терапевтом. Це вже зараз займається творчістю (посміхається): вишиває картини. А тато, Микола Хомич, був головним лікарем Залізничної лікарні (про тата пані Руслана згадує з неймовірним теплом). Це була людина з великим серцем і надзвичайно доброю душею. Свій медичний шлях розпочинав у Тучинській лікарні, очолював ЛОР-відділення. Потім працював головним лікарем медсанчастини підприємства ПАТ «Рівнеазот». Уже опісля пройшов заввідділеням у Залізничну лікарню, де, власне, до пенсії пропрацював головним лікарем.

Відверто кажучи, батьки жили медициною. Не так давно з чоловіком порахували, що у нашій родині 52 медики, тільки уявіть, скільки розмов у родинному колі велося про професію лікаря. А якщо пригадувати моє дитинство, то ще у шкільному віці хотіла бути дизайнером, захоплювалася грою на скрипці, була активною та веселою дівчинкою. Навчалася спочатку в загальноосвітній школі №1, а згодом – загальноосвітній школі №2 міста Рівного. До речі, із великою ностальгією згадую роки навчання в школі, було дуже цікаво. Впевнено можу сказати, що у нас були найкращі вчителі. У нашому класі було багато медалістів. У нас було доволі просте дитинство, але ми були надзвичайно людяні, дружні та працелюбні. Ми вміли підтримувати один одного.

Закінчивши школу, я вступила до Тернопільського медичного університету, тоді був іще медичний інститут. Там провчилася рік, тоді наша родина втратила дідуся, оскільки бабуся проживала у квартирі сама, батьки вирішили мене перевести до Івано-Франківської академії, на той час це був теж інститут. Оскільки бабуся проживала сама, мені уже не потрібно було знімати квартиру і, відповідно, було легше на фінансові затрати батькам.

Пригадую: гризли граніт науки серйозно. У бабусі була така пічка, от біля неї я дуже часто засинала із підручниками. Знаєте, медицина – це та галузь, у якій, аби стати хорошим спеціалістом, потрібно дуже наполегливо вчитися, і без практики, звісно, не обійтись. Було дуже не легко, але вчилися клято.

Чому саме гінекологічний напрямок?

Узагалі я хотіла бути дерматовенерологом. Та коли прийшов час до розподілу, батько сказав, що візьме відношення, аби я йшла на інтернатуру в нашу Залізничну лікарню. На той час я була уже заміжня. А в мого чоловіка мама, Марія Трохимович, працювала акушер-гінекологом і сестри його теж працюють за цим профілем. Скільки Андрієву маму пам’ятаю, стільки часу вона була затребуваним спеціалістом, дуже розумна жінка. Не раз пам’ятаю, як приїжджаємо, слово за слово – і вже під дверима швидка, бо треба їхати когось рятувати. Одним словом, вирішила підтримати родинну традицію і отак потрапила в гінекологію, яку просто обожнюю.

Тоді, коли пішла на розподіл, я не потрапила до батька в лікарню. Пам’ятаю комісію, під час якої студентів обирали, хто де буде проходити інтернатуру. Встає на той час головний лікар Рівненської обласної лікарні Ярослав Маслій і каже: «Я її забираю собі акушер-гінекологом», – тоді я навіть не знала, хто це. Я розхвилювалась, телефоную татові (посміхається) – і отак я потрапила одразу до нашої лікарні на практику. Якась, певно, доля…

Ви знаєте, дякувати Богові, на моєму шляху були дуже хороші досвідчені лікарі-наставники. Пройшовши інтернатуру та захистившись, я отримала подарунок від Бога – щастя бути мамою Миколки. Ну і, відповідно, з обласної лікарні я пішла в декретну відпустку. Це був один із найкращих періодів мого життя. Я від природи така, знаєте, мама-мама, бавитися з дітьми – то найбільша насолода. Навіть до сьогодні, коли з пацієнтками проходимо тривалі курси лікування, найбільша насолода, коли жінка говорить, що вона чекає дитину.

Єдине, що точно можу сказати: в житті нічого не відбувається просто так. Як писав Аристотель: «Кожен отриманий досвід формує і перетворює вас у фінальну та найліпшу версію самого себе – версію, яку ми не могли навіть коли-небудь уявити». Ось так і в моєму житті. Будучи вдома із дитиною, я навіть не збиралася на роботу, і тут дзвінок від батька: «Завтра ти маєш бути в мене в лікарні, нам треба лікар-гінеколог». На той час Миколі був 1 рік і 8 місяців. І що ви думаєте, я лишаю дитину із нянею, тоді нам дуже пощастило, що на нашому життєвому шляху зустрілася Софія Іванівна, Царство їй небесне, вона стала для мого сина як рідна бабуся.

Довелося поєднувати виховання сина та роботу: на той час працювала у відділенні Юрія Олександровича Ельберта. Юрію Олександровичу до цих пір вдячна за підтримку та настанови, адже всі мої перші процедури та маніпуляції відбувалися під його професійним поглядом. Після того, як Юрій Олександрович перейшов до іншого медичного закладу, до нас прийшла завідувачкою Ольга Борисівна Трофімчук, багато чого перейняла й від Ольги Борисівни, пам’ятаю той заряд енергії та бажання у роботі Ольги Борисівни. Також працювала під керівництвом Вікторії Миколаївни Єнікєєвої. Пам’ятаю ті дзвінки, коли ти залишаєшся на чергуванні, а Вікторія Миколаївна телефонує, чи все добре, бо людське життя – це величезна відповідальність.

На той час мала можливість попрацювати із Софією Никонорівною Білоус, Стелою Михайлівною Аксамитною, Валентином Миколайовичем Соколовським, Іриною Сергіївною Новосьоловою. Мені пощастило працювати із гуру гінекологічного напрямку Рівненщини. Для мене, тоді іще зовсім молодої, це було дуже значимо. Звичайно, із роками та зі здобутим досвідом випрацьовуєш свої підходи у лікування та роботі із своїми пацієнтами, але на початках дуже важлива підтримка класних спеціалістів.

Перші операції пам’ятаю як сьогодні.

Пройшло не так багато часу, декретна відпустка закінчилась –  і я повернулась на офіційне місце роботи в Рівненську обласну лікарню. Але роботу в Залізничній не полишила, у РОКЛ виходила на нічні чергування, а вже після чергувань їхала в Залізничну лікарню та вже до ночі давала раду хатнім справам. Пригадую наші чергування в РОКЛ, тоді зі мною разом були зовсім молоді наші спеціалісти, які уже на сьогодні займають керівні посади нашого закладу. Хочу відмітити, що й тоді, коли ми були зовсім молоді, і зараз – це надзвичайна підтримка як у професійній діяльності, так і взагалі по життю, і це дуже дорогого вартує.

А як чоловік ставився до Вашого графіка? До речі, як познайомились?

Із чоловіком ми познайомилися на весіллі його сестри, так як ми разом навчалися. Тоді чоловік теж багато працював, саме в той час Андрій починав із малечку бізнес. Оскільки виріс у сім’ї, де мама була день і ніч на роботі, то реагував адекватно, у всьому допомагав і підтримував. Звісно, хотілося бути більше вдома, але час був зовсім інший.

Сучасний світ ставить багато викликів. Із якими Вам доводиться стикатися у своїй професійній діяльності?

Я така людина, що не можу просто сидіти чи лежати, мені завжди потрібен рух. І медицина – це та галузь, яка постійно розвивається. Змінюються підходи до лікування, постійно оновлюється фармакологічні препарати, обладнання, і якщо ти не будеш рухатися у ногу із часом, то не станеш затребуваним спеціалістом. Щоб стати хорошим лікарем, на це потрібні роки навчання, практики та досвіду. До цих пір, якщо я щось не знаю, завжди звертаюся за допомогою. Тому чи є виклики, мені важко відповісти, бо впевнена, що з будь-якої ситуації є вихід, головне – бажання. І ще одне – я дуже обережна у своїй роботі, не можу робити абияк, бо ж у моїх руках життя людини. Тому з цієї точки зору кожен день моєї роботи – це виклик (посміхається).

Якщо порівняти методику лікування гінекологічних захворювань зараз і 10 років тому, то що змінилося?

Повторюся: медицина дуже інтенсивно розвивається. Звичайно, є канони, але змінюються медикаменти, підходи, і цьому потрібно постійно вчитися.

Наше відділення постійно розвивається. Іще десять років тому гістероскопія була лише у мріях, а сьогодні ми вже успішно проводимо операції без ножа. Пам’ятаю, як нам купили гістероскоп – я була найщасливіша!

У нашій роботі дуже важлива співпраця з іншими спеціалістами. Дякувати Богові, у нас із цим все гаразд. За роки роботи, якщо є підозра, для прикладу, на онкопатологію, я телефоную та відправляю до кваліфікованого колеги.

До того ж дуже люблю вчитися й залюбки відвідую конференції, а також ділюся набутим досвідом.

Мені дуже пощастило із колективом, у якому працюю. Так, ми різні: є молодші, старші, але всі дуже хороші. Завжди кажу: у нас найкращі спеціалісти та командна робота. Найголовніше, що в нас є – це дружна та дружня атмосфера.

Війна внесла корективи у життя кожного, особливо відбулася переоцінка цінностей. Що для Вас найцінніше?

Коли почалася війна, а до війни пандемія ковіду, мені здається, ми всі подивилися на світ іншими очима. Із початком ковіду, будучи самі хворими, ми навчилися надавати допомогу іншим. А з початком війни абсолютна невизначеність, переживання за родину – у принципі, всі етапи, які ми проживали, згуртувавшись. Воєнна медицина зовсім інша. Наші колеги теж пішли на фронт, тому ми, медики, як ніхто інший, маємо бути готові до всього.

Ви запитали, що найцінніше. Звичайно, це сім’я. Я взагалі зростала в сім’ї, де завжди сімейні цінності були на першому місці.

Професія гінеколога не проста, де берете натхнення і чим любите займатися у вільний від роботи час?

Улітаю в хату і починаю наводити порядки (посміхається) – це мені полегшує роботу. Обожнюю квіти, спілкування, дітей, родину. На жаль, через обмаль часу мало читаю, але теж дуже люблю.

Люблю подорожувати, це моя слабкість, об’їздила весь світ, не шкодуючи грошей. Я з тих людей, хто не ставить матеріальних цілей. Ми багато вкладали в навчання сина. Бо ж основне, заради чого ми живемо, – це діти. У родині є правило: діти мають досягти більшого, ніж батьки. У нас ніхто не пішов по медицині з дітей. Мій син навчався в КАПІ на системну аналітику.

Повертаючись до своєї улюбленої професії, можу сказати, що у ній неможливо не любити людей, і, певно, любов, яку я віддаю людям, мене ж саму і надихає. Для мене дуже важлива гармонія, а моя професія потребує гармонії та любові. Тож єдине бажання на сьогодні – аби ми змогли якнайшвидше працювати під мирним українським небом.

1. Якби не медицина, то.. МЕДИЦИНА.

2. Якби не медицина, то.. ЗНАННЯ, ДОБРЕ СТАВЛЕННЯ ДО ЛЮДЕЙ, ДОБРО ТА ЛЮБОВ ДО ТОГО, ЩО ТИ РОБИШ.

3. Моя місія.. ДОПОМАГАТИ ЛЮДЯМ.

4. У людях найбільше ціную.. ПОРЯДНІСТЬ.

5. Що Вас може вивести із себе.. БРЕХНЯ.

6. Зранку я, перш за все.. ДУМАЮ, ЩО Я СЬОГОДНІ БУДУ РОБИТИ.

7. Що для Вас успіх.. УСПІХ ДЛЯ МЕНЕ ТОДІ, КОЛИ У МЕНЕ ВСЕ ВИХОДИТЬ, І Я ВПЕВНЕНА, ЩО ВСЕ РОБЛЮ ПРАВИЛЬНО.

8. У яку країну хотіли б поїхати.. СИНГАПУР.

9. Ідеальний відпочинок – це.. ПОДОРОЖ.

10. Улюблена цитата.. ДОБРОТА ВРЯТУЄ СВІТ.

11. Рецепт щастя.. ХОРОШИЙ НАСТРІЙ.