Відповідальний, професійний, наполегливий, цілеспрямований, чуйний і справедливий до пацієнтів та персоналу, а ще спортсмен та людина з гарним почуттям гумору, сьогодні у нашій рубриці #особистістьфахівця завідувач Обласного центру неврології Монастирський Віктор Михайлович.
Розкажіть більше про себе: звідки ви, де навчалися?
Народився у Вінницькій області в смт Муровані Курилівці, прожив я там недовго, згодом через роботу батьків переїхали в Теофіполь Хмельницької області, там закінчив школу. У 1991 році вступив у Вінницький медичний інститут, а у 1998 закінчив Вінницький державний медичний університет. Далі був рік інтернатури, і з 1999 року працюю в Рівненській обласній клінічній лікарні.
Ви з дитинства мріяли стати лікарем, чи були ще інші варіанти, мрії?
У дитинстві хотів бути футболістом або військовим. Одне взагалі не здійснилося, а друге – я став лікарем і трішки футболістом.
Звідки таке захоплення футболом?
Я з дитячих років займався в спортивній школі в Теофіполі. У нас тобі був граючий тренер за шепетівський «Темп» Ігор Тимощук, певний час він був навіть у вищій Лізі, і мій перший тренер Ігор Шишкін, які мене навчали футболу і яким я завдячую тим, що вони мені привили любов до цього виду спорту.
А чому все ж обрали медицину, а не спорт?
У мене батьки медики. Вони час від часу брали мене з собою на роботу в лікарню, бо не було, на кого мене залишити, так і привили мені любов до медицини. У той час, коли я закінчував школу, у 1991 році, якраз був розпад Радянського Союзу і спорт не був настільки розвинутий і популярний. Батьки сказали, що потрібно обрати: або ти медик, або спортсмен – і я вирішив, що буду медиком, але спорт я ніколи не полишав. Під час навчання у ВНЗ грав за інститутську команду з однокурсниками, із якими зараз періодично бачимося на різних чемпіонатах України, раніше й поза межами країни грали на різних чемпіонатах.
Із чого почалася Ваша медична кар'єра в РОКЛ?
Так, я прийшов сюди як лікар-невролог ПІТ неврологічного та ЛОР відділень.
А чому саме цю спеціалізацію обрали під час навчання?
У мене є товариш Олег Пантій, із яким ми були ще на підготовчому відділенні в інституті, він також цікавився неврологією на той час, і йому було дуже цікаво те, про що мало хто знає. А про неврологів кажуть: «Це ті люди, які багато що знають, але мало що можуть», – мене теж зацікавила ця наука, яка досить складна, її мало хто любить, тому я вирішив це робити.
Чи пам'ятаєте свій перший робочий день у РОКЛ?
Пам'ятаю: це було 8 серпня 1999 року – перший день, який я прийшов на роботу під керівництвом Анатолія Дем’яновича Гринчука. Це було страшно, невідомо, не зовсім впевнено, але завдяки йому та моїм колегам-неврологам мене дуже гарно прийняли в колективі – і я адаптувався. Був і в приймальному відділенні, і консультував пацієнтів з інших відділень – усе це, звичайно, під наглядом старших своїх колег, і так день за днем звикав до роботи. Так розпочалася моя робота, більше цікавився, читав, відвідував різні конференції.
Хто допомагав Вам на початку професійного шляху, хто став «провідником» у світ неврології?
У мене є родич у Вінниці, який також невролог, і я, ще будучи студентом, ходив до нього на чергування, і можу сказати, що він один із моїх таких вчителів, які прививали мені любов до цієї спеціальності, а потім також Анатолій Дем’янович, який прийняв мене і надавав всіляку допомогу в становленні мене як лікаря, та інші колеги також.
Робота лікаря – це постійний розвиток. Ви згадали, що відвідували різні конференції, додатково щось читали, як зараз професійно розвиваєтеся?
Зараз це складніше, але є конференції, які організовують на місцевому рівні, приїжджають сюди до нас різні неврологи, де це доступно під час воєнного стану. Ми періодично їздимо у Львів, Київ, Дніпро. На жаль, немає можливості ні в Харків поїхати, ні в Одесу. Також відвідуємо онлайн-конференції як українські, так і міжнародні.
Що найскладніше у роботі лікаря-невролога?
Найскладніше в нашій роботі – поставити діагноз. Зараз дуже важкі хворі, які звертаються не на початкових стадіях. Люди чекають, що, можливо, пройде, але коли стає гірше, а ще нашаровується якась супутня патологія, ускладнення хвороби тоді вже важко визначити, яка хвороба у людини, яку кваліфіковану допомогу їй надати, яка б привела до видужання. Буває, проходять незворотні процеси, які ми, на жаль, не можемо ніяк повернути назад, ми можемо покращити якість життя, але повністю вилікувати, на жаль, неможливо. Також останні кілька років значно збільшилася кількість пацієнтів, більше звернень, тому що на місцях у районах неврологічні відділення позакривались, лише по декілька ліжок залишилося.
А інша сторона Вашої роботи, за що її любите, адже цьогоріч буде вже 25 років Вашої діяльності?
Люблю за те, що я маю можливість і намагаюсь допомагати людям, які цього потребують, вони мають надію на нас як лікарів у тому, що ми їм чимось допоможемо, що ми «поставимо їх на ноги», надамо те, що вони втратили. Це та робота, яка невідома, цікаво покопатися, подумати і встановити правильний діагноз, і далі призначити ефективне лікування, бо, як говорять, неврологія – це темна наука, дуже складна своїми шляхами проведення, точкою ураження певної структури мозку, яку важко визначити в людини з першого погляду. Треба думати і мати великий багаж знань для того, щоб поставити чіткий діагноз, не завжди це вдається.
Як змінився Обласний центр неврології за останні кілька років?
У нас з’явилося багато молодих колег, які прагнуть навчатися, вдосконалюватися, допомагати людям. У нас є лікарі, які переселені з тимчасово окупованих територій, які дуже гарно адаптувалися в колективі, здається, що вони майже все життя з нами працюють. Є в нас досить комунікабельний, розумний лікар, який також допомагає нам, а ми – йому. Щодо матеріального розвитку, то ми не хірурги, у нас немає потреби у якихось стійках, інструментарій нам лікарня закупляє. Для загальної потреби лікарні і для нас зокрема є електроміографічний апарат, є потужний комп'ютерний томограф, який для нас у діагностиці дуже важливий, є магнітно-резонансний томограф, який нам також допомагає багато в чому. Також досвідчені колеги суміжних спеціальностей допомагають нам у постановці діагнозу.
Яким бачите Центр через 5–10 років?
Це сучасне відділення з ремонтом, технічним забезпеченням, усі палати обладнані функціональними ліжками, кисневими точками, кондиціонуванням, палати покращення чинного перебування, відеоспостереження в кожній палаті, на посту, забезпечення кожного лікаря комп'ютерною технікою. Таких поліпшень хотілося б у найближчій перспективі.
Що для Вас сьогодні Обласний центр неврології?
Що це фактично другий мій дім, у якому я проводжу досить багато часу. Тут я втрачаю енергію, тут я її набираю, тут я серджусь, тут я і радію, тут я горюю, тут я і кричу від щастя, можливо, тихенько в кабінеті. Різні погляди на Центр, але це той колектив, який частково мене стимулює до життя, до прагнення зробити їх більше, ніж є.
На ваш погляд, у чому секрет успішної роботи лікаря і відділення загалом, чи це взаємопов'язано?
Це речі пов'язані, якщо лікар успішний, то й успішне відділення. Це залежить від роботи кожного і не тільки лікаря, а й медсестри, санітарки, бо догляд у нашій роботі має не менше значення, ніж те, як я лікар призначив, придумав, поставив діагноз, дав призначення, але це лише частина того механізму і тієї роботи, яка є. Багато залежить від того, як середній та молодший медичний персонал працює із хворими, який у них підхід до наших пацієнтів, як вони доглядають за лежачими хворими. Адже ускладнення, які виникають після інсульту, черепно-мозкової травми, менінгіту, травми, та наслідки травм є різні. Ось це і є джерелом успіху, і тому ми маємо працювати всі разом у комплексі. У нас також є асистент фізичного терапевта, який допомагає важким хворим у реабілітації, часткові реабілітації, якщо їх переводять з інсультного центру чи реанімації, або просто поступають важкі хворі, які приходять до свідомості, але мають фізичні проблеми, і нам реабілітологи допомагають пацієнтів повертати чи принаймні пристосувати до тих умов життя, які в них сталися на фоні захворювання.
Який Ваш типовий робочий день, із чого він починається?
Починається близько 8-ї години ранку із здачі зміни медичному директору про стан і роботу Центру за минулу добу, кількість хворих, які поступили та виписалися. Потім я займаюся документацією, згодом у нас нарада у відділенні про стан кожного хворого, який перебуває в нас. Один раз на тиждень у нас обхід по всіх палатах разом, якщо є якісь незрозумілі хворі, ми їх оглядаємо разом, вирішуємо якісь спірні питання, якщо виникають в діагностиці чи лікуванні, а потім кожен лікар займається своїми пацієнтами. Я маю консультації чи адміністративні питання по роботі стаціонару, консультації в реанімації, детоксикації, так проходить практично кожен день.
Як відволікаєтеся після роботи?
Спорт – футбол, волейбол – це моє хобі, під час якого я морально відпочиваю. Сім'я, діти. Це моє щастя, я дуже задоволений своїми дітками, хочу, щоб вони виросли просто справжніми людьми, професіоналами своєї роботи і приносили для себе і для держави користь.
Розкажіть більше про свою сім'ю
Дружина, троє діток, двійнята – хлопчик і дівчинка, їм по 8 років, і молодший син, йому 6, також ходять у футбольні школи. Це моя розрада, коли ти приходиш додому, вони мені в чомусь допомагають, у чомусь шкодять, але це таке буває. Це відволікає від роботи, від якихось нагальних питань тут (в лікарні), допомагають відволіктися на щось інше уроки або, коли дозволяє погода, люблять пограти в м’яч зі мною у дворі, на що я часто погоджуюся. Буває, що їздять зі мною на футбол. Діти – це моя душа, розрада, допомога, вони мені, а я – їм.
Ви сказали, що діти відвідують футбольні школи, це Ви їм привили цю любов до спорту?
Так, я не знаю, чи стануть вони в майбутньому спортсменами, чи ні, але я би хотів, щоб вони не гірше грали за свого батька у футбол, а навіть краще. Я не прагну, щоб вони були футболістами, але принаймні я думаю: спорт для них не буде зайвим для здоров’я, це також якесь хобі. Я не знаю, ким вони стануть, але хотілося б, щоб вони це полюбили, і все життя пройшли з цим спортом, це буде розрада в їх роботі, а можливо, вони підростуть, і щось інше сподобається – не важливо, головне, аби був спорт у будь-якому вигляді.
Ви також продовжуєте грати за якусь команду чи збірну, берете участь у благодійних турнірах на підтримку ЗСУ?
Я граю за збірну у Рівне ФАМ – це такий спортивний осередок лікарів Рівненщини, і також граю за збірну України серед лікарів. Турніри ми проводили на Волині у Львові, Києві, нещодавно був чемпіонат України по футзалу серед лікарів також на підтримку наших Збройних Сил. Є і в нашій лікарні колеги, які грають, Юрій Іванович Циплінський, він вже по ветеранському футболу, ми разом із ним були на першому чемпіонаті серед ветеранів 45+, де ми стали першими чемпіонами України серед ветеранів. Серед наших лікарів ще Роман Мартинюк теж є членом нашої асоціації, Іван Васильович Левчук із реанімації.
Ви не тільки граєте, а й організовуєте турніри?
Я частково організатор, більше допомагаю, я був засновником нашого осередку. Із Вінниці мої друзі подзвонили, що організовується така асоціація лікарів-футболістів, чи не хотів би я взяти участь, і ми одразу відправили свого делегата у Вінницю, Сергія Малишева, лікаря-дерматовенеролога, і він привіз звідти цю ідею, і тоді ми тут разом із ним цю ідею втілили в нас.
Часто Вам вдається просто пограти, якщо це не турнір?
Так, двічі-тричі на тиждень також у вільний час ввечері, буває 21:00 година або 7:00-ма ранку. На вихідних у нас є тренування, на які я з радістю стараюся їхати та беру в них участь.
Окрім футболу, є якісь ще захоплення?
Волейбол, певний час був ще настільний теніс, але вже давно не грав, у мене просто не вистачає вже часу. Діти потребують уваги, у них свої тренування, англійська. їх треба всюди завезти, привезти. Додому приходжу о 20:00 годині.
Який Ваш ідеальний вихідний?
Ідеальний вихідний – це коли мені ніхто не дзвонить із роботи, я нікуди не поспішаю, знаходжуся вдома з сім'єю, з дружиною. Погуляти з сім'єю по місту або сходити в кіно, завести діток десь на відпочинок, бо вони, можливо, трошки страждають від моєї неуваги, бо я постійно десь знаходжусь по роботі.
А чи є час на почитати, послухати музику, що подобається?
Послухати музику інколи буває можливість, почитати тільки встигаю наукову літературу ну і ще новини – це те, що я можу собі дозволити. А щоб почитати якусь художню літературу у мене мало дуже часу. Це все, що я встигаю. Доба моя закінчується близько 00:00.
Про що мрієте, окрім Перемоги, щось для себе чи родини?
Перш за все мрію, щоб ми перемогли, про спокійний час. Я мрію про те, щоб наші хворі видужували, менше хворіли, менше було важких захворювань і взагалі, щоб наша нація була здоровою та міцною. Якщо для родини, то я б хотів, щоб мої діти були також здорові, стали справжніми українцями, виросли кращими за своїх батьків, щоб я міг пишатися, і не тільки я, а й держава.
За що і кому хотіли б сказати «дякую»?
Перш за все батькам: мамі, татові, далі брату: він завжди був для мене стимулом.
БЛІЦ
1. Якщо не медицина, то .. СПОРТ – ФУТБОЛ
2. У професії лікаря найголовніше .. БУТИ ЧЕСНИМ І ВІДВЕРТИМ
3. Рівненська обласна клінічна лікарня .. ЦЕ МОЄ ЖИТТЯ
4. Моя місія .. ДОПОМАГАТИ ЛЮДЯМ
5. Кожного ранку я .. ВСТАЮ З ДУМКОЮ ПРО СВОЮ СІМ’Ю І РОБОТУ
6. У людях найбільше ціную .. ЧЕСНІСТЬ І ВІДВЕРТІСТЬ
7. Три якості успішної людини .. РОЗУМ, ВИХОВАНІСТЬ, ДОБРОТА
8. Улюблена цитата .. ПРАГНУТИ БІЛЬШОГО, НІЖ ДОСЯГ
9. Рецепт щастя .. ЩАСЛИВА СІМ’Я, РОБОТА І КОЛЕКТИВ