«Судинна хірургія – кохання з першого погляду» #особистістьфахівця Валерій ОРЕШКО

Валерію Трохимовичу, розкажіть трішки про себе, де навчались, як відбувалося Ваше знайомство з медициною, чому свого часу все ж обрали лікарський шлях?

Більшу частину свого життя провів у місті Рівному та, навчаючись у школі, дивлячись на приклад своїх родичів, які працювали у сфері стоматології, у галузі загальної медицини, вирішив після закінчення восьми класів середньої школи вступити до Рівненського базового медичного училища. Закінчив його з відзнакою у 1989-му році, отримав фах фельдшера та працював після училища на Рівненській станції швидкої допомоги. Працював на лінійних бригадах, кардіологічних та протишоковій, і ті речі, які я робив, мені дуже подобалися, тому що це активна медицина, пов'язана з рішучими діями медичних працівників, які в ургентному порядку надають допомогу пацієнтам, що мають гострі критичні стани такі, як-от: інфаркт міокарда, посттравматичний шок, клінічна смерть. Там я отримав ті навички, які дуже згодилися мені як майбутньому лікарю.

Вирішив продовжити навчання після закінчення медучилища та отримати вищу медичну освіту. У 1996-му році закінчив із відзнакою Івано-Франківський державний медичний інститут за спеціальністю «Лікувальна справа», і після розподілу був скерований на роботу в обласну лікарню, де в той час розвивалася дуже потужна галузь судинної хірургії. Очільником і фундатором відділення судинної хірургії в Рівненській обласній лікарні був Гуч Олексій Олексійович, який є взірцем для мене як хірурга, як керівника, спеціаліста та просто як людини. Принципи, які закладалися в нас, молодих спеціалістів в 90-х роках, – порядність, відповідальність, стійкість – ми зберегли й на цей час.

Судинна хірургія розвивалася, мінялася, багато разів реформувалася. Спочатку це був підрозділ судинної хірургії, потім – відділення серцево-судинної хірургії, створювалися нові галузі, була започаткована вперше в західному регіоні ангіографічна лабораторія за ініціативи Гуча Олексія Олексійовича.  До нас із торакальної хірургії прийшли працювати наші старші колеги Данилюк Володимир Михайлович, Кузьмич Володимир Степанович. Активно розвивалася ангіографічна діагностика уражень судин із використанням рентген-контрастних методів обстеження під керівництвом Подоляки Петра Сергійовича, і всі нюанси цієї галузі ми засвоювали як молоді спеціалісти. Це була прекрасна високопрофесійна школа набуття навичок роботи для нас як судинних хірургів, кардіохірургів, так й ендоваскулярних хірургів, і це призвело до того, що у 2000-х роках це дало свої позитивні результати, бо ми вже мали досвід роботи у таких унікальних галузях хірургії.

У 2012 році я був призначений завідувачем відділення серцево-судинної хірургії, і ми всім колективом почали активно розвивати малоінвазивні галузі судинної медицини, які пов’язані з малою травматизацією пацієнта та мініінвазивними доступами для того, щоб лікувати судинну патологію, при цьому не наносячи великої травми пацієнту. Це прогресія, у першу чергу, інтервенційної радіології, ендоваскулярної хірургії, це те, що зараз досить активно розвивається у провідних клініках Європи та США. Спеціалізацію, наукові досягнення та здобутки ми черпали в наших колег-наставників у місті Києві, варто відзначити два наші базові науково-практичні та освітні центри – інститут Шалімова та інститут Амосова. Незабутніми є київські курси коронарних реваскуляризацій, що проводилися щорічно на базі Інституту кардіології імені академіка М. Д. Стражеска НАМН України, які давали нам можливість побачити, які технології за невтомною працею доктора Соколова Юрія Миколайовича можна використати в лікуванні судин як серця, так і периферії. Теплі спогади про Сергія Миколайовича Фуркала, із яким виконували перші коронарографії на базі нашого відділення, та, звичайно, про наш рідний базовий Національний інститут хірургії та трасплантології імені О. О. Шалімова, де на цей час працюють наші корифеї, вчителі Нікульніков Павло Іванович, Чернуха Лариса Михайлівна і дочка фундатора нашого відділення Гуча Олексія Олексійовича – Гуч Алла Олексіївна.

Коли розпочинали навчання в училищі, чи одразу знали, що будете хірургом, чи припускали, що продовжите роботу фельдшером на швидкій?

Коли після закінчення школи ми вступали до училища, це була медична освіта, пов'язана з військовою медициною, тому що на той час ще були такі освітні програми, коли в медучилищах створювалися спеціальні групи фельдшерів і була певна когорта студентів, які були записані в спецгрупу військових фельдшерів, які потім мали продовжувати навчання в спеціалізованих військових закладах. На той час то була Військово-медична академія ім. Кірова, і тоді ми розуміли, що все-таки продовження навчання буде більше за військовим профілем як спецфельдшерів (на час військових конфліктів Середнього Сходу та Північної Африки), але потім медицина трансформувалася переважно на цивільні рейки.

Досить багато моїх колег, і я в тому числі, вступали до військово-медичної академії, але так як більшої популярності набували цивільні методи лікування та діагностики, із часом більшість вступала до медичних вузів у містах Києва, Львова, Івано-Франківська, Чернівців.

Так як покликання чоловіків є працювати фізично та вміння реалізовувати свої знання в тому, що можуть зробити своїми руками, то ми намагалися отримати реалізацію своїх знань у хірургічному профілі, бо хірургія в перекладі з латинської це і є рукоділля.

Що Вас спонукало обрати спеціалізацію саме судинної, ендоваскулярної хірургії?

Зазвичай студенти вищих медичних закладів за рік-два перед закінченням ВУЗу проходять лікарську практику, і 1994-95 роки були присвячені тому, що ми впродовж 1,5 місяця проходили на базі обласної лікарні практичні заняття. Я потрапив на базу судинної хірургії, де вперше познайомився з очільником відділення Олексієм Олексійовичем Гучом і з нашими старшими колегами. Варіанти реконструкції судин – це мініатюрна хірургія, яка пов'язана з високою точністю виконання (шовні матеріали, ниточки мають товщину меншу за людську волосину), де цінується бережливе ставлення до тканин.

Судинна хірургія – це було кохання з першого погляду. Це галузь, яка всотує в себе загальні хірургічні поняття, а потім реалізується в мікрохірургічних навичках, тому ювелірна робота, прецизійне ставлення до тканин, найтонший інструментарій, пов'язаний із роботою на маленьких структурах людського тіла, звичайно, це запало в душу і все-таки визначило професійний вибір мене як судинного хірурга.

Ви згадували, що фундатором всього, що починалося в судинній хірургії в РОКЛ імені Юрія Семенюка був Олексій Олексійович Гуч. Чи  можна сказати, що це Ваш наставник, на якого Ви свого часу рівнялися?

Олексій Олексійович був дуже вихованою, педантичною, інтелігентною, порядною людиною із знанням мов. Його навички поводження з пацієнтами, із колегами, із лікарями, із середнім медичним персоналом дуже зачаровували нас, хотілося брати приклад із нього, і, звичайно, це давало нам велику наснагу. Було дуже приємно працювати з такою людиною.

Чи пам’ятаєте першу проведену операцію?

Перші свої операції я робив ще будучи студентом, коли ми на 4–6 курсах відвідували хірургічні гуртки. Це були звичайні герніотомії, операції з приводу кил організму. Потім перші операції на інтернатурі, коли проходили післядипломне навчання на базі загальної хірургії, запам’яталося видалення пухлиноподібних утворів. Чудово пам'ятаю, як ми робили перші видалення пухлин, ліпом. У судинній хірургії також запам’яталися пацієнти, коли ми починали роботу спочатку на венозній системі, потім на артеріальній, щоразу збільшуючи об'єми та розмаїття процедур, які виконували.

У 2012 році, коли Вас призначили завідувачем відділення, чи одразу погодилися на таку пропозицію, адже це велика відповідальність за колектив, пацієнтів, це збільшення навантаження. Якою була Ваша реакція?

Це був етап радикального рішення, воно вимагало великого багажу знань, відповідальності за персонал, за пацієнтів, за режим роботи, але тоді ми проходили дуже сильну школу навичок – хірургічних, організаційних. Ми працювали вже в такому підрозділі, який раніше називався санавіація (нині Центр медицини катастроф). Ми оперували у всіх районах нашої області. Не було такої лікарні, де б ми вночі не приїжджали на виклики – ножове поранення, ДТП, поранення кінцівок, вогнепальні поранення, – цей досвід ургентної судинної хірургії здобувався в районах. За 4 роки до того, як мене призначили завідуючим, я навчався в заочній аспірантурі на базі Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького на кафедрі шпитальної хірургії Львівської обласної клінічної лікарні, і відповідно сукупність цих багажів досвіду додали мені впевненості в тому, що розвивати службу треба надалі. Потрібно використовувати методи не тільки загальнохірургічні та класичні прийоми судинної хірургії, а й інтервенційну радіологію, інтервенційну кардіологію, периферичну судинну хірургію, розвивати ендоваскулярну хірургію, що тоді тільки входила в сучасну хірургічну моду в Україні. Без сумніву, розумів усю відповідальність і за колектив, і за відділення, але все-таки прагнення розвиватися та йти вперед перемогло, і прийняти рішення щодо призначення завідуючим було легше, ніж тоді, коли я б не був до цього готовий.

Центр судинної та ендоваскулярної хірургії сьогодні, що це?

Сьогодні це високотехнологічний підрозділ, колектив  якого – лікарі, медсестри та молодший медперсонал – володіє сучасними методиками лікування, методиками введення ліків із використанням інфузоматів, інтравенозної та інтраартеріальної терапії з використанням методів судинної та ендоваскулярної хірургії. Ми використовуємо всі технології, які зараз присутні в європейських, азійських і північноамериканських клініках для того, щоб відновлювати магістральний кровотік при хворобах наших пацієнтів. Особливу увагу приділяємо хірургічній профілактиці інсульту для того, щоб покращити якість життя та результати лікування гострих порушень мозкового кровотоку. На початках ми займалися й інфарктною службою, лікуванням гострих коронарних синдромів – це нестабільна стенокардія та гострі інфаркти міокарду, а вже в 2012–2013 роках ми з колегами розділилися для того, щоб повністю забезпечувати великі об'єми роботи. На сьогоднішній день технології, які бачимо на сучасних вебінарах, наших конференціях ми впроваджуємо в життя. Аналізуючи сьогоднішні наші досягнення, знаходимося на певному підйомі судинної хірургії. Спілкуючись із колегами західного регіону міст Луцька, Івано-Франківська, Львова, Чернівців, Хмельницького, ми беззаперечно становимо гідну конкуренцію серед закладів регіону, і це відчуваємо по збільшенню пацієнтів із сусідніх областей – Волинської, Хмельницької, Чернівецької. Це означає, що ми гідно тримаємо високу планку судинної хірургії Рівненської області, яка була закладена нашими корифеями.

Яким бачите відділення через 5–10 років?

Хотілось би бачити наше відділення на новій базі, тому що нові технології диктують наявність нового устаткування, нові підходи до менеджменту до інтрагоспітальних заходів, до інфраструктури, тобто це нові хірургічні корпуси. Ми відходимо від колишніх радянських традицій, коли всі лікарні будувалися вагончиками, бачимо, як повинні будуватися нові європейські клініки, із окремою інфраструктурою комунальних питань, – це енергопостачання, обігрів, гаряча вода, питання обслуговування пацієнтів по пральних, по харчуванню і відповідно по транспортуванню, мають бути змінені питання логістики, щоб пацієнт максимально був наближений до місця надання йому допомоги від приймального відділення до своєї палати. Також вентильовані операційні зали і рентген-хірургічні операційні, тобто все це має бути логістично опрацьовано. Ми сподіваємося, що програма президента «Велике будівництво» буде все-таки здійснена, що планувалася у нас у 2022, довоєнному році, проєкт вдасться втілити в життя, і це дасть можливість надавати нашим пацієнтам допомогу на вищому рівні, йдеться не тільки про медичне обслуговування, а й інфраструктуру, мікроклімат, харчування, психологічну та реабілітаційну допомогу.

Чи погоджуєтеся Ви з твердженням, що робота лікаря – це постійний розвиток?

Звичайно, усі здобутки та всі нові технології ми вивчаємо на щорічних наукових конференціях як у нашому західному регіоні, в Києві, так і на міжнародних аудиторіях, де є можливість отримувати інформацію міжнародних спікерів із європейських, азіатських клінік. Усе найкраще, що зараз є в медичному світі, ми впроваджуємо в методики лікування наших пацієнтів після реформування нашої лікарні. Рік тому ми виокремилися в окремий підрозділ – Обласний центр судинної та ендоваскулярної хірургії – і всі технології, які ми вивчили впродовж цих років, застосовуємо для лікування наших пацієнтів, особливо це дається взнаки, коли ми використовуємо ці технології в лікуванні військових, коли досить швидко та малотравматично можемо надати допомогу пацієнтам із пораненнями, що дозволяє пришвидшити терміни їхнього одужання й реабілітації.

Як повномасштабна війна вплинула на Вашу роботу та відділення загалом?

За час повномасштабного вторгнення в нас з’явилося дуже багато пацієнтів-військових, що мали специфічні поранення, із якими ми раніше не стикалися. Мінно-вибухові та вогнепальні поранення потребували навичок володіння військово-польовою хірургією. Ми багато спілкувалися з нашими колегами та хірургами з Головного військово-клінічного госпіталю міста Києва, із госпіталів евакуацій, які знаходяться в найближчому доступі до переднього краю бойових дій – біля Авдіївки, Бахмута, Кременчука, клініки, які надавали первинну допомогу і які потім скеровували пацієнтів до нас. Досвід наших колег вивчали на тих доступах, операціях, які вони проводили. Їхні здобутки та досвід військових операцій опубліковані в монографіях, практичних керівництвах, до прикладу мого колеги з Київського госпіталю Роговського Володимира Михайловича, начальника медичної служби, головного судинного хірурга Міністерства оборони. Ті речі, які вони описували у своїх монографіях і доповідях, що ми слухали на наших конференціях, присвячених лікуванню бойової травми судин, ми використовуємо впродовж останніх півтора року для того, щоб наші пацієнти мали можливість зберегти кінцівки, зберегти здоров'я, пройти швидше реабілітацію та повністю повернутися до повноцінного життя.

Як змінилося особисто Ваше життя після початку повномасштабного вторгнення, можливо, від чогось довелося відмовитися чи навпаки додалися нові звички?

Працюючи в обласній лікарні ми і так мали режим 24/7, тому що ти працюєш в закладі, чергуєш як лікар відділення та маєш чергування по центру екстреної медичної допомоги, тобто ти практично прив'язаний до телефону. Коли наступив час повномасштабного вторгнення, то це змінило режим готовності. Ми були готові до того, що можуть бути проблеми із зв'язком, енергопостачанням, наш колектив був готовий приїжджати в наше відділення в будь-який час. Ми розуміли, що доведеться надавати допомогу військовим, мали певні військові алгоритми, що треба приїжджати в лікарню та робити свою роботу. Зараз ситуація вже дещо стабілізувалася, але все одно ми знаходимося в режимі «standby», тобто кожен завжди готовий надати ургентну допомогу, виїхати в район або на північ нашої області, або в заклади, де надається допомога військовим – Центр бойової травми, де ми часто оперували, центри, які займаються реабілітацією пацієнтів – Клеванська лікарня і госпіталь ветеранів війни. Важливо – це готовність наших лікарів до допомоги в будь-який час дня і ночі поїхати допомогти нашим колегам у ліквідації проблем з екстреною судинною патологією.

Як відновлюєтеся після важких, робочих, хірургічних буднів?

Якщо вдається відпочити та поспати – це велике щастя. У багатьох є хобі, дехто у нас полюбляє рибальство, декому подобається мисливство та тихе полювання, коли можна виїхати за грибами й походити по лісу в спокої, щоб отримати медитативну підтримку, психологічну розрядку від тихого лісу, позбирати гриби або з сім'єю провести час на вікенді, коли є можливість, подивитися на природу, посмажити шашлик і поспілкуватися. Звичайно, така психологічна адаптація дуже потрібна та наразі, коли випадає вільна хвилина, коли вихідні не завантажені, можна трішки відпочити, провести декілька годин із сім’єю або своїм колективом, виїжджаючи на природу, обговорити певні виробничі питання або якісь події, які нас пов'язують загалом. Ці години дають нам можливість відновлювати свій організм, бо наша робота потребує цілодобового нервово-психічного навантаження, фізичного тонусу, коли ти стоїш за операційним столом від двох до чотирьох, іноді до шести годин, тому ці моменти відпочинку нами сприймаються з великою приємністю, бажано, щоб їх було більше. Але ми розуміємо, що поки мусимо всі сили віддавати на допомогу нашим військовим, у першу чергу, а питання відпочинку буде трошки пізніше.

Ви згадали про хобі колег, а яке хобі у Вас, можливо, полювання чи рибальство, чи надаєте перевагу більш спокійному відпочинку?

Щоб трошки освіжити погляд і змінити обставини навколо себе, як кажуть психологи, провести «рефреймінг», надаю перевагу подорожам. Подивитися якусь іншу місцевість, поїхати машиною в той регіон, де ти не був, подивитися якесь нове місто, поцікавитися, як там працюють, живуть люди, які в них нові страви, де вони купаються, що вони дивляться, які фестивалі в них проходять. Це може бути подорож автобусом чи за кермом автомобіля, колись це було літаком, – це найкраще відволікає. Коли ти їдеш за кермом, дивишся на дорогу – це заспокоює, і ти перемикаєшся від виробничих питань, знайомишся з регіонами, із природою інших областей, що допомагає тобі набратися нових сил для того, щоб результативно працювати.

Подорожуєте з родиною?

Так, звичайно, це подорожі з родиною. Всією сім'єю ми плануємо маршрут, іноді робимо тижневі або двотижневі виїзди в якісь місця, де можна подивитися або історичні пам'ятки, або природні явища, водопади, озера або старовинні замки. Однозначно, найкраще це сімейний відпочинок.

Розкажіть трішки про свою сім'ю

Моя дружина Світлана Олегівна закінчила Чернівецький медичний інститут. Ми з нею познайомилися на інтернатурі і, як то кажуть, хірургія нас зблизила з першого погляду, ми зустрілися та побралися на все життя. Світлана Олегівна працює лікарем-гінекологом-онкологом, очолює відділення онкогінекології Рівненського обласного протипухлинного центру. Успішно працює, маючи справу з досить важкою жіночою патологією, кожен день стикається з дуже складними пухлинними захворюваннями, проводить на роботі дуже багато часу, практично з 8-ї ранку до 8-ї вечора. Я сподіваюся, що в нас вистачить сімейної снаги і внутрішньої підтримки для того, щоб мати можливість на роботі надавати психологічну, моральну та хірургічну допомогу всім пацієнтам, які до нас приходять. Сподіваємося, що будемо працювати максимально ефективно багато років для того, аби наші клініки були передовими у своїй галузі. Маю одного сина Максима, який пішов по наших слідах. Він зараз на інтернатурі після закінчення медичного вищого закладу, проходить освітню програму післядипломної освіти, і сподіваюся за рік-два ми остаточно визначимося з фахом, який йому буде подобатися. Маю надію, що він повністю реалізує себе як лікар, і дай Бог, щоб це сталося вже під мирним небом України.

Син сам обрав цей напрямок, споглядаючи приклад батьків? Чи Ви його направляли, рекомендували щось, аби він обрав медицину?

Він бачив, як ми працюємо. Нам із дружиною хотілося, щоб він продовжував традицію мистецтва лікування наших пацієнтів. Щоб він набирався досвіду, тих нюансів і навичок, якими ми володіли, тому схвально відносилися до його практичних занять у наших підрозділах як у тата, так і у мами. Під час навчання у вищому медичному закладі він уже відпрацьовував малі хірургічні навички такі, як зашивання оперативних доступів або надання хірургічної допомоги. Сподіваюся, що з часом його любов до людей, бажання зробити світ кращим все-таки реалізується в тому, що його професія найбільш адекватно буде відповідати тому, щоб позитивно змінити світ, починаючи з кожного свого пацієнта.

Без чого не уявляєте свій день?

Це, напевно, уже стала звичка, що ти зранку прокидаєшся – і мусиш бути в певному графіку, у певних рамках, щоби не розгубити той досвід, який ти маєш. Тобто це щоденний обхід, ознайомлення з усіма пацієнтами. Але це не тільки клініка, а й турбота про родичів, тому що ти маєш ще поцікавитися, як почуває себе наше старше покоління. Коли ти обдзвонюєш і питаєш, чи у всіх усе добре, чи всі забезпечені певними речами для нормального життя, чи у них в кімнатах затишно та тепло, тоді цей параметр надає якоїсь впевненості, тоді спокійно працюєш, упевнений у тому, що твої найближчі знаходяться у спокої, безпеці, це, звичайно, тримає тебе в рамках, і потім дає можливість працювати багато годин та знати, що навколо тебе ситуація стабільна.

Ви згадали про те, що любите кількатижневі подорожі з родиною, а якщо виокремити один день. Який Ваш ідеальний вихідний?

Це цікаве питання. Буває таке, що вихідний може пройти просто у спокої та затишному обіді з родичами, іноді відвідування сім’єю піцерії, коли ти просто спілкуєшся, знаєш, що в тебе на роботі все зроблено, обговорюєш останній кінофільм або якусь виставу в нашому драматичному театрі, напевно, все-таки відвідини якогось місця. Я думаю, що ідеальний вихідний, коли ти з сім'єю дивишся новий фільм, проводиш вечір у приємному закладі, обговорюєш питання, що бачили друзі, які тенденції в освітніх програмах наших дітей, думаю, це і є чудовий відпочинок.

Ви згадали за наш драматичний театр. Ви любите його відвідувати, Вам подобається їх творчість, вистави?

Не часто, але я гість нашої малої сцени, рідше великої. Деякі мої колеги, яких я знаю більше 30 років, працюють там, деякі входять у театральну трупу, деякі – у танцювальну. Я знайомий із учасниками творчих колективів за тих часів, як в педінституті працював «Живограй», у водному інституті – «Полісянка». Колись ми, ще навчаючись в медучилищі, працювали з хореографічними наставниками, вчителями, що допомагали розвивати гурток народних танців медичного училища, де я відпрацював три з половиною роки. Мали тісні контакти з «Полісянкою» і «Живограєм», знайомих у творчих колективах Рівненського обласного драматичного театру, які й дотепер беруть участь у театральних постановках, дехто працює на малій сцені, наприклад, відомий рівнянам Андрій Пермяков.

Про що мріє Валерій Орешко?

Щоб наша країна здобула стабільність, щоб вона була сильною, твердо стояла на ногах, про наш внутрішній спокій, про те, аби наш український народ став впливовою частиною європейського суспільства, щоб він реалізував себе в плані інтеграції в європейську спільноту як промислова, ядерна, авіаційна, аграрна держава. Щоб ми мали можливість користуватися зоною відкритих кордонів по всій Європі та Азії, аби громадяни України мали шанс безперешкодно реалізовувати свої здібності в бізнесі, в електроніці,  ІТ-технологіях по всьому світу, включаючи Google, Microsoft, Amazon. Наскільки я знаю, дуже багато наших земляків реалізують себе в країнах Сходу та Північної Америки. Хочеться, щоб ця тенденція зберігалася, щоб стержень української самосвідомості, інтелігенції та українського інтелекту завжди заявляв про себе на всіх континентах.

БЛІЦ

1.Якщо не медицина, то .. МИСТЕЦТВО ПРИГОТУВАННЯ СТРАВ – ЦЕ ОДИН ІЗ ТВОРЧИХ ПРОЦЕСІВ, ЯКИЙ МЕНЕ ЗАСПОКОЮЄ.

2. У професії лікаря найголовніше .. ВИТРИМКА.

3.Рівненська обласна клінічна лікарня імені Юрія Семенюка – це .. ВЕЛИКИЙ МЕХАНІЗМ, НИМ ВАЖКО КЕРУВАТИ, АЛЕ ВІН ЯК БУЛЬДОЗЕР ВСІХ ПЕРЕМАГАЄ.

4.У людях найбільше ціную .. ЧЕСНІСТЬ.

5. Щодня я .. СМІЛИВО ЙДУ ПО ЖИТТЮ.

6. Девіз по життю .. НЕ ВІДСТУПАТИ І НЕ ЗДАВАТИСЯ.

7. Рецепт щастя .. ЦЕ БАГАТО КОМПОНЕНТІВ, ЦЕ НОВА ІНФОРМАЦІЯ, ТИ ЩАСЛИВИЙ, КОЛИ ЩОСЬ ЗРОБИВ СВОЇМИ РУКАМИ, РЕАЛІЗУВАВ ЗНАННЯ ТА ДАВ ВІДПОВІДІ НА ПИТАННЯ САМОРЕАЛІЗАЦІЇ.

8.Три якості успішної людини ..  ВПЕВНЕНІСТЬ, БАГАЖ ЗНАНЬ, КОМУНІКАБЕЛЬНІСТЬ.

9. Місія по життю .. ДОПОМАГАТИ ЛЮДЯМ, ЩО ЗВЕРТАЮТЬСЯ ЗА ДОПОМОГОЮ, ПЕРШ ЗА ВСЕ, ВІДКРИВАЙ СЕРЦЕ – І ПО МОЖЛИВОСТІ РОБИ ТАК, ЩОБ ЦІЙ ЛЮДИНІ СТАЛО ЛЕГШЕ.