#особистістьфахівця Світлана ЯЦКЕВИЧ

Вітання, Світлано Василівно, скажіть, будь ласка, Ви любите свою роботу?

Обожнюю.

За що Ви її любите?

За спілкування з людьми. Тут не пройде хвилинки, щоб із кимось не поспілкуватися (посміхається). Допомагати людям – моє призначення. От була я маніпуляційною, ендоскопічною, перев’язувальною медичною сестрою та допомагала, виконуючи необхідні медичні дії. На даний момент робота старшої медсестри більш паперова, господарська, кадрова. Але й тут ти допомагаєш, правильно організовуючи усі робочі процеси. Може, часом і не вистачає того, що було раніше: комусь перев’язку зробити, комусь – ін’єкцію. Але якщо треба, то нічого не забулося, руки усе зроблять самі.

Є якась причина, яка стала поштовхом до вибору саме медичної спеціальності?

Більшість свого життя я провела у лікарні. І не одна операція була, і лежала у нашій, вже рідній мені, лікарні. Моє дитинство пов’язане з відділенням травматології. І досі продовжує турбувати мене ця хвороба, але, дякуючи лікарям, я дотепер живу і працюю повноцінно, не відчуваючи якоїсь своєї вади. Усе нормально. Через те так і стала мені близька медицина. Спочатку, як і всі діти, страшилась, боялася людей у білих халатах, а потім, коли підросла, зрозуміла, що все-таки не все так погано і що медичні працівники допомагають людям, тому згодом мені захотілося обрати саме такий шлях у своєму житті.

Де Ви народилися?

Я народилася у Рівному, але батьки мої з Тернопільщини, де поєднано чимало культур і звичаїв: греко-католики, православні, поляки, багато переселенців. Моя мама теж переселенського роду. Ось ми увібрали від усіх потрішки і передаємо успадковані родиною традиції далі.

Я старша в сім’ї. Маю двох братів, із кожним різниця у п’ять років. Із десяти років я їм була вчителькою, старшою сестричкою, а часом і мамою. Батьки працювали, тож мені часто доводилося за ним дивитися та виховувати їх. Це й згодилося мені у житті: працюючи у великому колективі, я завжди когось спрямовую, виховую, у чомусь допомагаю, підказую, навчаю.

Чи пригадуєте з дитинства історію, яка викликає щем, добрий спогад у серці?

Кожного літа мама відправляла нас на Тернопільщину. Ми завжди в бабусі відпочивали. До речі, я, напевно, пішла по її життєвому шляху (посміхається). Бабуся працювала молодшим медичним працівником. Ми частенько ходили на її медичний пункт. Але найбільш цікавими, бажаними й очікуваними для нас, дітей, звісно, були свята та традиції з ними пов’язані. Кожне свято мало своє підґрунтя такої цікавої та незбагненної старовини. Пасха – це Пасха. Зелені свята – це Зелені свята. Новорічні, Різдвяні свята були теж особливими. Бабуся виховувала в нас українські традиції. Ну а більше я не знаю. Дитинство переважно в мене асоціюється з хворобами.

Де Ви знаходили розраду? Можливо, читали, малювали? Чим відволікалися?

Дуже полюбила мистецтво вишивання хрестиком: по сьогоднішній день продовжую вишивати. Спочатку це були серветочки на телевізор, пізніше знайшла себе у картинах, іконах.

А зараз як часто вишиваєте?

Вишиваю більше вечорами, коли вже всі ляжуть спати. Маю невеличку колекцію вдома. Є мої роботи у дітей, друзів, інколи вишиваю на замовлення. Зазвичай, користуюся спеціальними схемами. Люблю вибрати щось таке, що подобається, тоді й робота легко йде, і додаткова порція натхнення присутня, коли бачиш, як оживає на полотні обраний сюжет.

Розкажіть трішки про свою сім’ю.

Є чоловік, є дві доньки. Маємо трьох онуків: дівчинку Єву і двох хлопчиків – Дмитра та Данилка. Взагалі, можливо, чогось мені не додав Бог у здоров’ї, але от у чомусь благословив. Свою сім’ю й родину я дуже люблю. Одна донька пішла моєю стежкою, тільки не в медицину, а у фармацію, інша зацікавилася архітектурою. Чоловік, діти та онуки – моя потіха.

То тепер виходить, що сьогодні Ви як берегиня збираєте родину до себе на свята? Як колись Ваша бабуся?

Так, тільки тепер ми усі разом їдемо до батьків, котрі живуть на околиці Рівного. А ті традиції, які бабуся передала мені, передаю далі. Наприклад, вареники – улюблена сімейна страва. Її рецепт знають усі покоління нашої родини: бабуся, мама, я, мої доньки. Здається, що кожна господиня готує вареники по-своєму, правда ж? І у кожної свій смак. Але от у мене – це смак дитинства. Його й передаю своїм донечкам.

Які мудрі настанови Ви перейняли від свого старшого покоління, а зараз передаєте своїм дітям, онукам?

Мама завжди, коли виникали якісь непорозуміння, сварила більше нас: мене та братів. Я ж казала до мами: «Чого Ви так? Можливо, часом винен і мій чоловік чи невістка якась». Мама ж на це відповідала так: «Це не мої діти. Я не маю права їх повчати чи якось засуджувати. Я маю їх прийняти такими, як вони є. А Вас я можу та маю навчити». І у цій ситуації завжди вчила поважати свого обранця, сусіда, кожну людину, яку зустрічаєш на своєму життєвому шляху. Учила, що не треба сваритися. Що все можна вирішити добрим словом. У нас є мова – ми можемо спілкуватися, усе обговорити та вирішити. Тепер у мене так по життю, так само ми з чоловіком вчимо своїх дітей.

Вдається цей рецепт?

Так, здебільшого вдається.

Повернемося до медичної теми. Я так розумію: Ви навчалися в медичному училищі?

Так.

У нашому, у Рівненському?

Ні. У Рокитнівському медичному училищі. Коли закінчила, звичайно ж, хотіла повернутися у Рівне, у своє рідне місто.

Куди пішли працювати спочатку?

Прийшла у свою рідну обласну лікарню. І дуже хотіла потрапити в хірургічне відділення. Мені запропонували два варіанти: гнійна або чиста хірургія. Я обрала чисту хірургію – те місце, де ми зараз із Вами знаходимося. У цьому відділенні працюю з першого свого робочого дня. Освоїла на практиці усі види роботи медичної сестри хірургічного відділення, окрім операційної. Рік працювала процедурною медсестрою. Мене на роботу приймав ще Михайло Антонович Пшеничний, наш заслужений лікар України. Запитував-жартував тоді: «Ну-от молоденька на роботу прийшла, 18 років. Заміж будеш виходити?» Кажу: «Як візьмуть, буду». Так і трапилось, за рік вийшла заміж. Чоловік мій служив у Тирасполі, у Придністров’ї. Я звільнилася, ми переїхали у Молдавію, там були такі ж військові дії, як зараз у нас в Україні. Так само російський агресор забирав частинку Молдавії. Тоді без бомб було, тільки жива сила йшла. Я й зараз пам’ятаю ті сирени, точно такі самі, як і у нас на даний момент. Без роботи не залишилася, працювала у Тирасполі в дитячій лікарні. Досі пам’ятаю, як спускалися з дітками у бомбосховище. А далі завагітніла й побоялася народжувати у війні, тому повернулася додому. Якось прийшла в рідне своє відділення, до своїх колег, а вони мені й кажуть: «Твоє місце вільне. Виходь на роботу». Донечці було півроку, часи були не прості, застійні, мама погодилася бути нянею, і я наважилася повернутися. Так, з вересня 1992 року працюю тут.

Що Вам дарує натхнення?

Якщо в сім’ї – то щоб були всі здорові та щасливі. Тоді хочеться жити далі. Якщо в Україні – знаєте самі: буде мир – запанує спокій, стабільність, благополуччя. Одна єдина наша країна Україна. Здається, усе переробив би, коли був би мир. У колективі – то такі моменти, коли, одужавши, усміхнені пацієнти йдуть додому. Вони дарують відчуття, що все можеш, що все життя попереду. Тоді стільки сили, стільки енергії.

Як проводите вільний час?

Любимо їздити на природу, готувати шашлик всією родиною.

Маєте якесь своє сокровенне місце, куди часто їздите?

До мами. У нас там є своя альтанка літня, мангал. То ми, як вже все поробимо, мамі допоможемо, тоді вже собі запалимо вогонь, готуємо шашлик, гостюємо і насолоджуємося.

Чи любите читати і що саме до вподоби?

Люблю читати. Романи люблю, як і більшість жінок. Зараз читаю все про війну. Це дуже цікавить. Я дуже страждаю, переживаю, як і усі українці зараз. Хочеться почути щось гірше про ворога і краще про нашу землю. Про медицину люблю прочитати щось нове, щоб йти в ногу з часом і тримати руку на пульсі.

Музику слухаєте?

Так. Але зараз вже менше. Колись більше слухала. Лише коли десь щось увімкнене. Сама не вмикаю.

Про що мрієте?

Щоб усі були здорові, щасливі. Щоб ця війна закінчилася. Ось це одна єдина найбільша мрія. Аби, нарешті, світ став таким, як був до 24-го лютого 2022 року. У нас прекрасні, чудові люди. Талановиті хірурги. Ми ще маємо стільки невикористаних можливостей.

Що для Вас Україна?

Рідна земля. Усе рідне, наше. Дороге серцю.

Розкажіть про свій типовий робочий день.

О 6:20 спрацьовує будильник. Орієнтовно о 7 годині ми п’ємо каву з чоловіком. Він снідає, я ні. Пів на восьму кожного ранку чоловік привозить мене на роботу. А в кінці робочого дня забирає. Береже мене. Якщо є якісь питання, то вирішуємо. Далі спільна вечеря. Інколи діти прийдуть. Беру додому ще з собою папери, щоб зосередитися, усе записати, скласти спокійно графік, для прикладу, бо на роботі завжди вистачає активних справ. Лягаю відпочивати не пізно. Я жайворонок – о 21:00 чи 22:00, максимум – о 23:00 годині.

Чи маєте ритуали, що повторюєте з дня в день?

Звичайно, помолитися.

Ви дуже гарно виглядаєте. Який Ваш особистий рецепт молодості та краси?

Дякую, дуже приємно. Жінка повинна бути доглянута. Це однозначно. Я не кажу про спеціальні косметологічні процедури, але необхідні засоби, зачіска, нігтики треба. Правда, особливого чогось такого немає. Харчування правильне. Не обмежую себе, але слідкую. У цілому, мабуть, генетично передалося від мами. Бабусю пам’ятаю: теж довго красиво виглядала. Тому, думаю, це таки генетика й правильний розподіл її ресурсів. А ще хороше ставлення до людей і власний душевний спокій.

Яка людина стала для Вас прикладом для наслідування?

Мабуть, моя попередниця, моя вчителька – Людмила Олексіївна Саліванова, медична процедурна сестра, яка в перший же день вчила мене робити ін’єкції. І, звичайно ж, покійна старша медична сестра – Клавдія Михайлівна Бобяк. Це теж був взірець. Вона була досить доброю людиною, і я від неї багато чого навчилася: як себе поводити з людьми, знаходити вихід із будь-яких ситуацій.

Кому і за що Ви хотіли б сказати дякую?

Хочу сказати дякую своєму керівництву, тому що я хотіла залишатися маленькою та непомітною. Але мене побачили. Я їм дякую за те, що оцінили. Вважаю, що, поставивши мене старшою медичною сестрою, вони щось побачили у мені. Чимось, мабуть, я відрізняюся від інших. Це важка робота. А вони мають розуміння, якою має бути людина, що має займати таку посаду. Дякую Василю Дмитровичу Кордяку – моєму попередньому завідуючому. Дякую Віктору Олександровичу Ткачу, Юрію Миколайовичу Ординському і, звичайно, своєму теперішньому завідуючому – він чудова, прекрасна людина – Андрію Петровичу Жилінському.

БЛІЦ

1. Рівненська обласна клінічна лікарня – це.. ВЕЛИКИЙ І ДУЖЕ ПЕРСПЕКТИВНИЙ ЗАКЛАД.

2. У професії медсестри найголовніше.. ЛЮДЯНІСТЬ. ДОБРОТА. ПОРЯДНІСТЬ. ЧЕСНІСТЬ.

3. Моя місія.. ПРАЦЮВАТИ ДЛЯ ЛЮДЕЙ, ВІДДАВАТИ СЕБЕ ЛЮДЯМ.

4. У людях найбільше ціную.. ПРАВДУ І ВІДДАЧУ.

5. Кожного ранку я.. П’Ю КАВУ.

6. Ніколи не вийду з дому.. БЕЗ МАКІЯЖУ.

7. Колись я куплю.. ДОНЬКАМ АВТОМОБІЛІ, БО Я НЕ КЕРМУЮ.

8. Ідеальний відпочинок - це.. КОЛИ ВСІМ ВЕСЕЛО.

9. Я рекомендую почитати.. СЕСТРИНСЬКУ СПРАВУ.

10. Рецепт щастя.. МИР НА ЗЕМЛІ.