Професійний, завжди готовий підтримати пацієнтів, допомогти, поділитися досвідом із колегам, а ще людина з гарним почуттям гумору, яка полюбляє спорт, сьогодні у нашій рубриці #особистістьфахівця лікар-хірург Обласного центру невідкладної хірургії та колопроктології Мартинюк Роман Леонідович.
Чому обрали медицину? Це була мрія з дитинства?
У сім’ї всі лікарі, котрі завжди були для мене прикладом, тому особливих проблем щодо вибору професії не виникало. Мама була ЛОР-лікарем, тато – стоматолог, брат – військовий лікар-психіатр. Щоправда спершу я планував навчатися у військовій академії, але життя внесло свої корективи.
Чим захоплювалися в дитинстві, які хобі мали?
Подобалося кораблебудування, любив збирати різноманітні моделі. Мав схильність до малювання, креслення, легко давалася математика, хімія – точні науки, а ось філософія, то не моє. У школі та інституті захоплювався подорожами з рюкзаком за плечима. Багато подорожував Карпатами, любив Кримські гори. Іноді маршрути сягали більше 150 кілометрів.
Де навчалися?
Навчався в Костопільській середній школі, після закінчення одразу вступити у вищий навчальний заклад не вдалося, тож працював токарем-фрезерувальником, навіть розряд маю. А вже згодом вступив у Тернопільську державну медичну академію (тепер це Тернопільський національний медичний університет імені І. Я. Горбачевського).
Чому саме напрямок хірургії обрали?
Напевно, тому що люблю працювати руками, виточувати різні дрібні деталі, завжди й в усьому ціную точність. Міг сидіти випилювати з дерева і вдень і вночі. А хірургія – це теж витончена робота, яка потребує досконалості.
Де розпочалася Ваша медична кар'єра?
У 2000 році в Рівненській обласній лікарні, проходив інтернатуру одразу в трьох відділеннях, чистій, торакальній та гнійній хірургії, а згодом і на роботу влаштувався у це ж відділення, де працюю і сьогодні, – Обласний центр невідкладної хірургії та колопроктології, тільки тоді воно називалося відділення гнійної хірургії, у той час завідувачем був засновник цього відділення Євген Боровий.
Кого можете назвати своїм наставником, хто допомагав у роботі, навчав?
Під час інтернатури розпочинав свій шлях у плановій хірургії під керівництвом Василя Дмитровича Кордяка. Любив працювати із Василем Миколайовичем Павлюком, досвідченим лікарем-проктологом та торакальним хірургом Марчуком Іваном Костянтиновичем. І звичайно, величний вплив на мою роботу мав Євген Боровий.
Чи пам’ятає перший робочий день, чи взагалі є якийсь день, який пам’ятаєте й досі, можливо, з інтернатури?
Так одразу важко сказати, треба подумати. А взагалі поки ти навчаєшся на інтернатурі, то ти потрібен усім, а вже в перший робочий день сидиш у куточку, і нічого не робиш, і так можеш просидіти довго. Тому я завжди намагався навчати усьому, що знаю, молодших колег і ставитися до них із повагою.
24 роки працюєте в обласній лікарні, що, напевно, подобається. За що любите свою роботу?
Перш за все, моя мрія здійснилася – я працюю руками і намагаюся рятувати людям життя.
Що означає для Вас відділення та колектив, в якому Ви працюєте сьогодні?
Це моя друга сім’я, адже інколи тут проводжу більше часу, ніж вдома. На щастя, дружина все розуміє та не ображається, адже сама медик.
Розкажіть про Ваш звичайний робочий день?
Ось уже 24 роки я о 8 годині ранку вже на роботі, буває, що і раніше. При Євгенію Максимовичу Боровому приїжджав о 07:30, раніше за нього, аби перевірити історії. Він приходив, всі історії збирав і перевіряв. Зараз о 8 на роботі, і далі робота з пацієнтами. Кожного дня є операція або ж асистенція.
Без чого не розпочинаєте свій день?
Без кави, я п’ю її тільки на роботі зранку. Це такий мій ритуал вже багато років. У нас тут хороший апарат, до нього вранці усі поспішають. (посміхається)
Зважаючи на різні обставини, які зараз навколо нас, спершу пандемія, тепер повномасштабне вторгнення, що надає сил продовжувати працювати, розвиватися далі?
Сил надають діти. Життєві обставини змусили переосмислити сенс життя. Під час пандемії covid-19 я одним із перших в обласній лікарні захворів і надзвичайно важко її переніс, у такі моменти починаєш цінувати кожну хвилину і саме життя. Навіть не хочеться пригадувати той час, наслідки ще довгий час нагадували про перенесену хворобу.
Як Вам вдається в такий час професійно розвиватися?
Виїжджаю в різні міста на навчання. Конференції наразі проводяться більше в online-форматі, а це лише теоретична інформація, потрібні практичні навчання. Прослухана лекція не додасть практичних навичок рукам. А література зараз дуже доступна. До прикладу, 20 років тому при Боровому ми ходили в медичну бібліотеку, сиділи, читали, бо щопонеділка на п’ятихвилинці він давав тему, і 10–15 хвилин було присвячено доповіддям на медичну тематику, вони були важливі як для лікарів, так й інтернів, а завідувач одразу розумів: готувався ти чи ні. Зараз доступ до інформації надзвичайно широкий, аби лиш було бажання вчитися.
Розкажіть трішки про свою сім’ю, як проводите час разом?
Дружина – лікар-анестезіолог, тому також часто відсутня вдома, тож іноді доводиться її заміняти. У нас троє дітей: старший Юра, 19-річний студент, навчається в Києві, середній Максим, йому 12, займається футболом, і наймолодша 8-річна Марта – татова доня. Вона разом зі мною всюди: на риболовлі, футболі, у магазині. Зважаючи на різний вік, інтереси теж в усіх різні, але коли видається час, любимо разом подорожувати.
Як любите проводити вільний час, нещодавно Ви були учасником тенісного турніру, це Ваше хобі чи маєте ще якісь захоплення?
Усі види спорту люблю, грав у волейбол, футбол, баскетбол, снукер, настільний теніс. Зараз тимчасово за станом здоров’я не можу активно в усе це грати, але ще донедавна два рази на тиждень грали у футбол, раз у волейбол. Приблизно у 2003 році ми разом із колегою Тарасом Федоровичем Селихом започатковували волейбол у відділенні. Був футбольний турнір серед відділень, але, на жаль, не зміг грати.
Зважаючи на свій досвід, пройдений життєвий шлях, чи хотіли б щось змінити?
Хотів би стати на 10 або й 20 років молодшим і здоровішим. Останні 4 роки додалося хвороб, можливо, це все ще наслідки ковіду.
Чи маєте нездійсненні мрії або цілі?
Перемога України – це основна мрія і ціль, коли буде Перемога, буде й усе інше. Матеріальні речі будуть чи ні – усе залежатиме вже від нас, але це нічого не змінює. Мені вистачає того, що я маю, головне, аби було здоров’я в усіх, рідних.
Кому і за що хотіли б подякувати?
Батькам за те, що я такий, як я є.
БЛІЦ
1. Якщо не медицина то .. МЕДИЦИНА
2. У професії лікаря найголовніше .. ЧЕСНІСТЬ, ГАРНЕ СТАВЛЕННЯ ДО ПАЦІЄНТА
3. Рівненська обласна клінічна лікарня це для мене .. ALMA MATER
4. У людях найбільше ціную .. ЩИРІСТЬ, ЧЕСНІСТЬ
5. Девіз/кредо якого дотримуєтеся у житті … ЗАВЖДИ ЗАЛИШАЙСЯ ТАКИМ, ЯКИЙ ТИ Є