У комунальному підприємстві «Рівненська обласна клінічна лікарня імені Юрія Семенюка» Рівненської обласної ради день у день твориться не лише медична історія, а й людські долі. Серед тих, хто працює у нашому закладі, є сім’ї, які стали прикладом гармонії, взаєморозуміння і професійної самореалізації. Серед них – родина Монастирських, яка є справжнім уособленням любові, сили та відданості як справі, так і одне одному.
Ірина та Віктор Монастирські є натхненниками творення маленького Всесвіту, де живуть очі, що вірять, де панує мовчання, яке розуміє, і сміх, що лікує, а ще невичерпна турбота кожного дарує серцю можливість знаходити спокій, а душі – відлунювати тепло.
Напередодні Дня сім’ї ми поцікавилися в родини Монастирських, як їм це вдається.
Випадковість стала долею: знайомство почалося зі справи
Ірина Монастирська – нині знаний і шанований менеджер з персоналу – прийшла в Рівненську обласну клінічну лікарню зовсім не з наміром залишитися тут надовго. Проте доля мала інші плани: лікарня стала її другим домом, а згодом – і місцем, де почалась її сімейна історія.
Перша зустріч була діловою: Віктор Монастирський – тепер лікар-невропатолог із майже тридцятирічним досвідом, завідувач Обласного центру неврології – приніс документи до відділу кадрів, де працювала Ірина. «Ця зустріч була особливою, – стверджує Віктор Михайлович, – адже я знайшов свою другу половинку». Так народився родинний літопис, у якому немає гучних заголовків, але є те, що зараз рідкість – справжня родинна синергія.
Робота й родина: баланс, знайдений серцем
Попри те, що працюють обоє в одній установі, подружжя Монастирських рідко перетинаються у робочих справах. Вони обрали різні професійні напрями, але однакову філософію життя – допомагати та підтримувати. Проте вдома Віктор та Ірина – справжня команда. Вони радяться у прийнятті рішень, діляться враженнями, аналізують будні. Обоє зізнаються: у розмовах про роботу знаходять не втому, а взаєморозуміння та опору.
Віктор Монастирський – той, хто повертає до життя. Його шлях у медицині почався ще в дитинстві, коли він ходив на роботу з батьками-медиками. Тоді й зародилась любов до лікарської справи. «Неврологія – темна наука», – каже він із легкою усмішкою, в якій відчувається повага до складного. Він не мріє про прості справи – завжди з особливою уважністю шукає уражену структуру, ставить діагноз, рятує. Людина, яка не боїться складного – і в професії, і в житті. Віктор Михайлович ніколи не говорить про себе гучно, не називає себе «професіоналом до кісток». У нього інший підхід, глибокий і скромний: «Немає меж досконалості. Щодня прагну стати кращим. І щодня вчуся».
Його спеціалізація вимагає не лише медичних знань, а й аналітичного мислення, уважності до дрібниць і вміння бачити невидиме. Його робота – це як розв’язування складного ребуса, де результатом стає шанс пацієнта знову відчути життя в кожному русі. А ще – це тиха перемога: «Коли пацієнт, який не міг самостійно ходити, встає і дякує тобі – це найвища винагорода».
У кабінеті ж Ірини Монастирської вирішуються кадрові питання, а ще панує атмосфера довіри, відкритої комунікації, тонкого розуміння людських доль. Будучи частиною команди кадровиків, Ірина Миколаївна – уособлення порядку, людяності та точності в роботі з персоналом: «Моя професія найкраща, оскільки займаюся тим, що мені цікаво, до чого є здібності, ця сфера діяльності багатогранна, вельми цікава та відповідальна». Вона не просто кадровик, а людина, яка тримає серце медичної спільноти в балансі та з легкістю орієнтується у тонкощах управління персоналом, завжди зібрана, спокійна і компетентна. А після роботи – кохана дружина, матуся, порадниця, педагог, кухар, організатор, диригент домашнього оркестру з трьох веселих музикантів.
Сім’я – простір щастя й радості
Джерелом натхнення і справжнім «серцем» родини Монастирських є яскрава трійця, яка змінює темп життя цієї пари до максимальної швидкості – близнюки Олександра і Назар (9 років) та Влад (7 років), учні Рівненського ліцею «Гармонія». Хлопці активно займаються футболом у клубах «Верес» та «Імпульс», а Олександра – справжня творча душа, яка обожнює малювання. Їхні будні насичені: тато забирає їх на тренування, їздить на змагання, а мама допомагає вчити уроки, водить до репетиторів і встигає організувати побут. І між цим усім – обійми, усмішки, посиденьки на підлозі з конструкторами чи розмова про динозаврів. «Ми не ділимо обов’язки: ведемо командну гру», – кажуть обоє. Але саме завдяки підтримці батьків ці будні наповнені світлом і рівновагою.
Віктор Монастирський із теплотою зізнається: «Моя дружина – моє серце, мій спокій, моє натхнення». А Ірина мовчки посміхається, а в погляді чітко прослідковується: «Мій чоловік – моя опора». Бо за цими словами роки підтримки, терпіння, пізніх та недоспаних ночей. Вони зізнаються: іноді бувають непорозуміння, як у будь-якої родини. Але навчилися слухати одне одного, чути, довіряти. Тому там, де інші здаються, рівноправна, глибока і мудра сім’я Монастирських домовляється.
Традиції, що єднають
У родини Монастирських є свої особливі традиції. Святвечори у колі родини, прикрашання ялинки власноруч зробленими іграшками, щорічне написання листів Святому Миколаю – усе це створює відчуття тепла й стабільності, яке особливо важливе дітям. А ще – спільні вечори з фільмами, перегляд футбольних матчів, відкриття нових місць у місті чи країні.
«Найвеселіші дні – ті, що разом», – кажуть Монастирські. Один із найяскравіших спогадів – спуск із лижної траси, коли Саша впала, і всі дружно з лижами в руках долали довгий шлях до машини. Це не просто пригода – це символ родинної єдності, взаємодопомоги та вміння перетворювати труднощі на пригоди.
«Найкраще, що може бути, це бачити радість та усмішки моїх дітей», – зізнається Віктор Монастирський, – після моєї кількаденної відсутності завжди влаштовую для родини приємні сюрпризи: похід у кіно, на піцу чи поїздку на природу. Адже міцні та щасливі стосунки народжуються із взаємної поваги та довіри».
«Наша сила – у простому, – говорить Ірина, – зібратися на сімейну вечерю, їсти запечену картоплю, бо діти так люблять, вийти всім разом на велосипедну прогулянку». Бо любов – це не ідеальність, а прості речі, добрі та регулярні.
«Ми – згуртована команда», – кажуть Монастирські. І в цих словах стільки впевненості, що переконуєшся: любов – це не лише почуття, а зусилля, вибір, щоденна та наполеглива праця разом.
Сім’я – найцінніше в житті
«Сім’я – це найбільший подарунок», – зізнається Ірина. «Це джерело моєї радості, натхнення та життєвих сил», – додає Віктор. Вони обоє впевнені: якби мали ще одне життя, нічого не змінили б. Ірина та Віктор щасливі з того, що мають, лише мріють просто і щиро про мир в Україні.
Рецепт їхнього сімейного щастя простий, як кажуть самі Монастирські: «Жити у взаєморозумінні, взаємоповазі, турботі одне про одного з терпінням та любов’ю».
Нехай таких родин буде більше. Родин, де панує довіра, де діти ростуть у любові, де праця – це покликання, а родинний дім – фортеця підтримки, спільних цінностей і віри одне в одного.